Рік провчився у Тбіліському інституті інженерів залізничного транспорту.  Потім вступив одночасно на вокальний факультет Тбіліської консерваторії та в хореографічне училище при оперному театрі. Після Другої світової війни вступив на режисерський факультет ВДІКу у Москві. По розподілу його направили на роботу до Києва. Тут Параджанов зняв низку документальних і науково-популярних фільмів.

1964 року він презентував картину «Тіні забутих предків», яку зняв за мотивами твору Михайла Коцюбинського. Цей фільм приніс Параджанову міжнародне визнання. Зокрема, 39 міжнародних нагород, 28 призів на різноманітних кінофестивалях (із них 24 – гран-прі).

Під час прем’єри фільму, яка відбулася 4 вересня 1964 року у київському кінотеатрі «Україна» сталася акція протесту. Українська творча інтелігенція публічно засудила політичні репресії, які відбувалися в Україні.

У червні 1966 року з’явилася Постанова ЦК КПУ «Про серйозні недоліки в організації виробництва кінофільмів на Київській кіностудії ім. Довженка». Зокрема, критика стосувалася стрічок «Криниця для спраглих» (автор сценарію І.Драч, режисер Ю.Іллєнко), «Звірте свої годинники» (Ліна Костенко, Ю.Ілляшенко), сценарій фільму «Київські фрески» (С.Параджанов).

1973 року Сергія Параджанова за «український націоналізм та гомосексуалізм» засудили на 5 років таборів суворого режиму.

«Дивна річ: знівечивши життя й кар’єру Параджанова-режисера, тюрма виплекала Параджанова-художника,  –  пишуть Дарина Венглінська та Марія Скоблікова. –  Не маючи змоги довгий час проявляти себе у кінематографі, він зосередився на створенні колажів, що сприймалися його уявою як застиглі кадри кінострічки. За роки тюремного ув’язнення він зробив близько 800 робіт». Крім колажів він створив цілу колекцію ляльок, шикарно оздоблених дамських капелюшків.

1988 року відбулася його перша персональна виставка у Музеї народного вірменського мистецтва.

Підготували Наталя Слобожаніна та Леся Бондарук, УІНП.