Ще до того, як зійти із судна (у Францію — ред.), Ернест почав творити міфи про себе.
З борту "Леопольдіни" він написав Біллу Сміту, як чудово проводить час у дорозі, — Біллові навіть здалося, що це вигадки. Гедлі, писав він, була центром загальної уваги пасажирів, граючи на фортепіано.
Але найбільше він пишався імпровізованим боксерським матчем із професіоналом на ім’я Генрі Кадді — гроші, зароблені цим боєм, було віддано одній бідній французькій жінці, що їхала з дитиною в трюмі. Кадді, розповідав Ернест, був родом із Солт-Лейк-Сіті — він їхав у Францію на матч і був такий вражений уміннями Ернеста, що навіть запросив молодого письменника виступити з ним у Європі на професійному рингу. Проте біографи Гемінґвея Сандра Спаньєр і Роберт Троґдон з’ясували, що в день, коли Ернест написав два листи про їхній матч, Кадді бився в Солт-Лейк-Сіті, про що свідчать місцеві газети. Але Гедлі також згадувала той доброчинний бій на борту у своєму листі, тож неправдою була тільки Ернестова заява про те, що його суперником був відомий боксер.
Зрозуміти причину такої фальшивки одразу непросто, адже в Ернеста почали накопичуватися по-справжньому фантастичні (для нього і для Гедлі) враження буквально одразу по прибутті в Париж — це сталося за кілька днів до Різдва 1921 року. Вони зупинилися в готелі "Жакоб е д’Анґлетер" у серці літературного Лівобережжя. На цій самій вулиці Жакоб жили Джеймс Джойс і поетеса Наталі Барні. Наступного дня по приїзді Ернест написав Шервуду Андерсону з тераси кафе "Дом", де грівся біля вугільної жаровні, анітрохи не уявляючи, що невдовзі це місце стане головною точкою зустрічі американських експатріантів, які вже починали заповнювати місто. У готелі на Гедлі з Ернестом чекав вітальний лист від Андерсона і цілий стос рекомендаційних листів, що їх старший письменник склав для молодого колеги. Ернест писав Шервуду і його дружині Теннессі, що вони знайшли ресторан на розі вулиць Жакоб і Бонапарт під назвою "Пре о Клерк", де вечеря з вином на двох ставала у 12 франків, тобто близько одного долара. Своєму фронтовому другові Говеллу Дженкінсу Ернест описував пляшки з ромом, "асті спуманте" і вермутом, якими були заставлені підвіконня в його номері.
Андерсонів друг знайшов для них квартиру за адресою вулиця Кардинала Лемуана, 74. Ця маленька вуличка в П’ятому окрузі була ізольованою через відсутність поблизу станції метро — Гемінґвеєві доводилося їхати автобусом у "Морґан ґаранті", щоб отримати гроші за чеком. Квартира складалася з двох кімнат, одну з яких займало двоспальне ліжко, а в другій стояв обідній стіл. Було й місце для взятого напрокат піаніно. Туалет був один на весь поверх. Неподалік, на вже геть плебейській площі Котрескарп, розташувався танцювальний заклад, і музика звідти долинала день і ніч.
Подружжя заледве лишило у квартирі свої речі й одразу втекло з Парижа — певно, від холоду й сирості. Один з друзів порекомендував їм курорт у містечку Шамбі у Швейцарських Альпах як недорогий притулок з усіма зимовими розвагами. Гедлі з Ернестом виїхали з Парижа о дев’ятій вечора і вже о десятій наступного ранку були в Монтре. Там знайшовся маленький дешевий пансіон. Відтак молодята проводили дні, піднімаючись міні-залізницею на вершину Коль де Сонлу та спускаючись звідти санчатами на шість із половиною кілометрів униз, часто зі швидкістю до вісімдесяти кілометрів за годину. Свіже повітря і ситні сніданки, що подавали їм у ліжко їхні господарі, сім’я Ґанґвішів, так добре діяли на них, що обоє домовилися проводити всі свої європейські зими в Альпах. Ернест писав Говеллу Дженкінсу, цілком передбачувано, що з такою кількістю алкоголю, лижами і санями "це був би рай, навіть без жінок".
Повернувшись у Париж, Ернест і Гедлі облаштувалися у своїй квартирі в Латинському кварталі. Весь той час Ернест продовжував писати статті для "Торонто стар" — у 1922 році їх вийшло дев’ятнадцять. Він швидко зрозумів, що навіть коли Гедлі поводиться якнайтихіше, він однаково не може майже нічого написати в тісній квартирці, тож йому довелося зняти номер у ближньому готелі на вулиці Декарт — там, де за двадцять п’ять років до того помер поет Поль Верлен. Журналістська робота стала для нього основною, і з роками він дедалі більше нарікатиме на це. Спробував узятися й за власне письмо, але, витягнувши й перечитавши роман про війну, який він почав іще в Чикаго, Ернест знайшов його не вельми добрим і відклав у шухляду до часу. Він часто-густо записував у нотатник короткі начерки, випробовуючи на точність свої побіжні спостереження. Замість роману повернувся до оповідання, яке розпочав іще два роки тому, — "Десь у Мічигані", у якому описував сексуальну ініціацію дівчини на пристані біля озера.
Усе ще не призвичаївшись до нового паризького життя, Ернест і Гедлі прагнули вийти за межі вулиці Кардинала Лемуана. Ще до приїзду в Європу Ернест чув про одного з героїв літературного Парижа — Джеймса Джойса — і мав рекомендаційного листа від Андерсона до паризького видавця Джойса, американки Сільвії Біч. Прийти до неї з цим листом було неважко, адже Біч завжди можна було знайти в її книгарні-бібліотеці "Шекспір енд компані" на вулиці Одеон. Пізніше Ернест із захватом згадував її "різкі риси обличчя" і "гарні ноги", те, скільки в ній було "доброти, бадьорості й зацікавлення", додаючи: "Ніхто й ніколи не був до мене приязнішим". (Це ймовірне перебільшення, утім, відбиває те, як радісно було йому знайти духовно близьку співвітчизницю в перші дні життя в Парижі). Книгарня Сільвії була повна англомовних книжок і часописів, а над полицями висіли чорно-білі фото письменників. Мабуть, через те, що це був єдиний знайдений Гемінґвеєм у той час заклад, де постійно звучала англійська мова в цьому новому й приголомшливому для нього місті, "Шекспір енд компані" стали, за словами Гедлі, "особливим місцем у нашому житті". "Ми ходили туди весь час". Біч, яка виросла в нью-джерсійському Принстоні, була дочкою священика і приїхала в Париж, не знайшовши певного покликання і чіткої мети в себе вдома. Тут вона познайомилася й оселилася разом з Адрієнн Монньє, француженкою, яка також тримала книгарню-бібліотеку французької літератури "Друзі книжок". Біч і Монньє невдовзі запросили Гемінґвеїв на вечерю — вони стали однією з двох лесбійських пар, з якими Ернест і Гедлі заприязнилися у свій перший рік у Парижі.
Хоча в "Шекспір енд компані" був затишний дров’яний камін, навколо якого збиралося попліткувати товариство американських експатріантів, Гедлі й Ернеста в той час більше вабив бібліотечний відділ. Під час першого ж візиту Ернест вийшов звідти з оберемком книжок Тургенєва, Лоуренса, Достоєвського і Толстого. Сільвія дозволила йому заплатити тоді, коли буде зручно, — вочевидь, Ернест пояснив їй, що вони з Гедлі дуже обережні з фінансами. Пізніше Ернест казав, що прочитане в Парижі (книжки, які взяв у Сільвії Біч) справило на нього надзвичайно важливий вплив: це і оповідання Стівена Крейна, Мопассана, Амброза Бірса і Флобера, — хоча завжди вважав, що твори Кіплінга найбільше позначилися на його творчості.
Хоча пізніше Ернест оповідав немислимі байки про те, як ловив у Люксембурзькому саду голубів на вечерю, вони з Гедлі не жили аж так надголодь, як він з ностальгією описує у "Святі, що завжди з тобою". Ернест заробляв у "Торонто стар" від півтори до двох тисяч доларів на рік, Гедлі мала трастовий фонд, що давав їй у рік три тисячі, а також прибуток на нещодавно отримані в спадок від дядька Артура вісім тисяч. У сучасних грошах це становить приблизно шістдесят тисяч на рік.
Для Парижа 20-х років це були неабиякі доходи. Вартість франка поступово падала: долар уже коштував чотирнадцять франків, і пересічний обід обходився в п’ятдесят центів. Марі Рорбах (яку вони називали Марі Кокотт) — жінка, наймана Ернестом і Гедлі прибирати й готувати їжу, — брала за свої послуги близько дванадцяти доларів на місяць. Місячна квартирна плата становила двісті п’ятдесят франків (тобто близько вісімнадцяти доларів). Тож анітрохи не дивно, що Гемінґвеї у 20-ті роки так багато подорожували: було б злочином не скористатися мізерними цінами в усій Європі.
Курс валют тягнув американців у Париж зграями. Місто обіцяло сексуальну свободу, багате культурне життя і втечу від задушливих традиційних цінностей, що їх так блискуче описав Сінклер Льюїс у двох своїх перших романах "Головна вулиця" (1920) і "Беббіт" (1922). Авжеж, важливим чинником був і "сухий закон" — привабливість вільної торгівлі алкоголем для багатьох експатріантів відіграла центральну роль. Ернест Гемінґвей був лише одним із багатьох письменників, серед яких назвемо Джона Дос Пассоса й Едварда Каммінґса, що познайомилися з культурою Європи через участь у Великій війні, та, проковтнувши того разу гірке розчарування, жадали нових вражень від Франції та Італії. Ґринвіч-Віллидж переселився у Францію ледь не цілком.
Звісно, це означає, що серед направду талановитих митців і письменників, що зібралися у повоєнному Парижі, була чималенька частка позерів і графоманів. Гемінґвей сам називав місто "Меккою для фальшивок" і написав у "Стар" велику статтю про "Американську богему в Парижі":
Шумовиння з нью-йоркського Ґринвіч-Віллиджу познімали і вилили повним ополоником у райони Парижа, прилеглі до кафе "Ротонда"... Це ... шумовиння прибуло з-за океану й тепер, у часи свого ранкового і вечірнього припливу, перетворює "Ротонду" на головну принаду Латинського кварталу, куди можна водити туристів, що прагнуть "атмосфери".
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.
