«Сонце Руїни» - так називають сьогодні славнозвісного гетьмана Петра Дорошенка, який у найскладніші для України часи наважився взяти і втримати гетьманську булаву.

Петро Дорошенко народився у 1627 році в Чигирині в козацькій родині. Коли йому було 20 років, він став козаком гетьманської сотні.

З 1649 року був писаром Чигиринського полку, а у 1657 році був призначений Хмельницьким як полковник прилуцький.

Смерть Богдана Хмельницького стала початком одного із найтрагічніших періодів в історії Гетьманства – Великої Руїни. Під кінець 1660 року, Україна розділилась на дві частини, що ворогували між собою. Одна підтримувала Москву, інша ж була на боці Варшави. Єдність Гетьманщини була втрачена…

За часів правління гетьмана Павла Тетері, Дорошенко був генеральним осавулом, а згодом – полковником Черкаського полку. Але вже після того, як у 1665 році Тетеря зрікся гетьманської булави, Петро Дорошенко став тимчасовим гетьманом Правобережної України. А вже на початку січня 1666 року, Дорошенко офіційно отримав булаву.

Після цього новообраний гетьман Правобережної України розпочав наполегливу боротьбу за возз’єднання України. Однак у той час, як Дорошенко вів активну боротьбу за булаву та займався внутрішнім відродженням на Правобережній Україні, на Лівобережжі відбулась дуже важлива подія: на «Чорній раді» гетьманом Лівобережної України було обрано Івана Брюховецького. Саме він відзначився відвертою промосковською політикою завдяки своїм ганебним «Московським статтям», що були підписані у 1665 році і означали фактичну залежність України від ворожої Росії.

Така антиукраїнська політика зовсім не влаштовувала козаків, Лівобережну Україну охопило антимосковське повстання. На початку березня 1668 року більшість міст було очищено від московських гарнізонів, а Брюховецького козаки вбили.

Події на Лівобережжі вплинули на подальші кроки Дорошенка. Він вирішив скористатися антимосковським повстанням для об’єднання України. У червні 1668-го він переправився через Дніпро. У таборі під Опішнею 8 червня 1668 року Петро Дорошенко був проголошений гетьманом усієї України.

Епоха Великої Руїни для України ознаменувалася хаосом у політиці та багатовладдям. У країні одночасно функціонувало кілька гетьманів, висунутих різними угрупованнями. Запорожці, колишні союзники Дорошенка, 1669 року завдали йому удару, вибравши гетьманом Петра Суховієнка (Суховія). Того ж року кілька правобережних козацьких полків обрало гетьманом полковника Михайла Ханенка з Умані, прихильника Польщі. Він почав боротися з Дорошенком за владу й зазнав поразки.

Восени 1668 року Дорошенко вирушив на Правобережжя для придушення заколоту Петра Суховія, чим скористався чернігівський полковник Дем'ян Многогрішний, призначений Дорошенком наказним гетьманом Сіверщини, і, заручившись підтримкою Москви, у середині грудня в Глухові був проголошений гетьманом усього Лівобережжя. У березні наступного року підписав з московськими послами т. зв. Глухівські статті, які обмежувала козацьку автономію та забороняли Україні самостійну зовнішню політику. У відповідь на це Дорошенко уклав союзницький договір з Османською імперією, затверджений 12 березня 1669 року в Корсуні Генеральною військовою радою.

У вересні 1670 року бей українського санджаку Петро Дорошенко розпочав війну проти Речі Посполитої - завдавши ряд поразок новому правобережному гетьману Михайлу Ханенку, 27 серпня 1672 року об'єднана українсько-османсько-татарська армія здобула фортецю Кам'янець (тепер - Кам'янець-Подільський), у вересні взяла в облогу Львів, і змусила Польщу укласти 5 жовтня 1672 року Бучацький мирний договір, за яким Річ Посполита відмовлялася від претензій на Правобережну Україну.

Скориставшись цим, весною 1674 року війська нового гетьмана Лівобережжя Івана Самойловича за підтримки московської армії Григорія Ромодановського розпочав похід на Чигирин, який був взятий у тривалу облогу і від поразки Дорошенка врятувало лише турецьке військо, котре окупувало більшу частину Правобережжя. Не маючи змоги виплатити данину Туреччині і втративши підтримку низового козацтва, невдоволеного османськими залогами в містах, Дорошенко не мав достатньо сил, щоб захистити Чигирин під час другого походу Самойловича і Ромодановського і 19 вересня 1676 року на козацькій раді був змушений зректися гетьманства й здати місто.

Дорошенко, скомпрометований перед своїм народом союзом з Туреччиною, сам розчарувався у своїй політиці.

Повторна облога Чигирина 1676-го об’єднаними військами Самойловича й московських воєвод змусила Дорошенко здатися Самойловичу, відмовитися від влади, а гетьманські регалії відіслати до Москви. Причиною поразки Дорошенко став відступ від нього прихильників, які бачили шкоду, завдана Україні союзом із Туреччиною.

Трагічною була доля й Чигиринської фортеці. Здана на милість Самойловичу й заблокована турецько-татарськими загонами, що прийшли на допомогу Дорошенкові, твердиня була замінована московськими військами й перетворена при відступі на купу каміння.

Жертва політики

Політична діяльність Петра Дорошенка доводить, що він був одним із найвидатніших державних діячів України, великим патріотом, невтомним борцем за незалежність і територіальну цілісність національної держави.

Його трагедія як політика була не наслідком допущених ним грубих прорахунків, надмірного честолюбства чи інших особистих недоліків, а відображенням великої трагедії українського народу другої половини XVII ст. Він став жертвою агресивної політики Речі Посполитої, Московії й Туреччини, які намагалися урвати собі шматок і не допустити створення незалежної Української держави.

Дорошенко був відправлений московським урядом у почесне заслання. Спочатку – у Москву, а потім, 1679 року, – воєводою у Вятку. 1682-го колишній гетьман України переїхав у подароване царем село Ярополчу під Москвою.

Після смерті Петра Дорошенка поховали на місцевому церковному кладовищі, де згодом була зведена каплиця, котра кілька разів реконструйовувалась і перебудовувалась, але збереглась до наших днів.