Невідомий Сосюра. Петлюрівські пристрасті та кохання червоного письменника
Ми всі вчили колись поезії Володимира Сосюри. «Так ніхто не кохав», чи його балади. І «Червону зиму» читали. Штудіювали біографію, і майже кожен знав, що найвизначніший український лірик двадцятого століття народився у Донбасі, що його творчість відзначено літературними преміями і державними нагородами. Але шкільні підручники, та й вузівські теж, не могли розповісти всього про поета. Та і за мету ніхто не ставив показати Володимира Сосюру таким, яким він був – ніжним і вразливим, Сосюру, якого доводили до самогубства, якого не друкували, за яким був найпильніший нагляд. Лише на схилі віку стали виходити одна за одною збірки поезій, він відчув себе, мабуть, живим класиком української літератури зі всіма атрибутами цього рангу. Але позаду вже було ціле життя. Бо знічев’я не народжуються слова: «Чом мене не розстріляли у ЧК тоді?!»
«І пішов я тоді до Петлюри…»
Мало кому відомо, що шанований літературний класик Володимир Сосюра у молодості відзначався контрреволюційними заморочками. Народившись 1898 року, він фізично не встиг взяти участі у Першій світовій. Зате у громадянську відзначився за повною програмою. Не було прокомуністичних політичних сил, проти яких би він не виступав зі зброєю в руках. Власне, більшість таких фактів Сосюра і не приховував за радянської влади. Зокрема, в автобіографічній повісті “Третя рота”, яка вперше була опублікована у 1988 році, він досить детально оповідає про свої пригоди.
Свою затяту антибільшовицьку і контрреволюційну кар’єру Сосюра розпочав навесні 1918 року. В той час більшовики, що панували в Україні, жорстоко розправились із прихильниками Центральної Ради. Взагалі, більшовицька політика в Україні викликала обурення не лише серед селянства, а й у місцевостях, які завжди вважались червоними. Наприклад, у шахтарському краї.
Сосюра на момент цих подій мешкав на великій залізничній станції Дебальцево. Коли німці розпочали наступ на більшовиків у березні 1918 року, у Дебальцево виникла підпільна організація, що поставила собі за мету вибити більшовиків із краю. Сосюра був одним із перших добровольців цієї організації, що формувалась під прикриттям вільного козацтва.
Козаки спершу швидко роззброїли місцевих червоноармійців, а потім стріляли навздогін військам Антонова-Овсієнка, що відступали з України під натиском німців.
У період гетьманату Петра Скоропадського Сосюра потрапив до бахмацької охоронної сотні, створеній задля повернення маєтків колишнім власникам, відбиранням землі в селян відповідно домовленостей з німцями ще Центральної Ради. Саме в одному із таких з’єднань Сосюра служив, і служив дуже ревно, аж поки у жовтні 1918 року охоронні сотні розформували під тиском українських соціалістів, які вважали їхню діяльність надто жорстокою.
Цей перший військовий досвід потім зараховувався Сосюрі і в армії УНР, і в денікінській армії. До петлюрівського війська, скажімо, Володимир Сосюра вступив вже не рядовим, а бунчужним.
Подальша військова сторінка біографії майбутнього українського класика пов’язана з його службою у третьому гайдамацькому полку отамана Омеляна Волоха, що складався з переконаних націоналістів і противників більшовизму. Свого часу полк уславився штурмом повсталого “Арсеналу” у січні 1918 року і вважався за особисту гвардію Петлюри.
За участі Сосюри протягом зими-весни 1919 року третій гайдамацький полк брав участь у кількох неприємних для історії подіях. Наприклад — безпосередня участь у боях з махновцями і подальшому розстрілі полонених. Ще одна яскрава сторінка полкової історії — ліквідація харківського підпілля 3-6 січня 1919 року. Сам поет писав, що перед тим, як повести гайдамаків на штурм повсталих заводів, їм видали по казанку спирту. Врешті-решт, ліквідація підпілля була досить кривавою. Цікаво також те, що обурювала більшовиків згодом не кількість загиблих — їх було близько сотні — а наруга гайдамаків над революційними стягами. Зібравши всі трофейні знамена, гайдамаки порозрізали їх на шмаття і поробили довгі шлики на шапки.
Спецоперації Володимира Сосюри…
Сосюра був одним із довірених людей у третьому полку і йому доводилося неодноразово виконувати накази, що надходили безпосередньо від Волоха чи Петлюри. Одним із таких “спецзавдань” був арешт командира Запорізького корпусу полковника Болбочана.
Петлюра не довіряв Болбочану. Крім того, у полковнику Петлюра вбачав свого конкурента, тому його ліквідація була питанням вирішеним.
Одним із дванадцяти найвірніших гайдамаків, що прибули заарештовувати Болбочана, був і бунчужний Сосюра. Спецзагін з’явився до штабного вагону і був готовий супроводити арештанта до Києва (отримавши від Волоха таємний наказ провести ліквідацію по дорозі). Однак на допомогу полковнику кинулись вірні йому вояки і на станції ледь не сталася збройна сутичка. Врешті-решт Болбочан погодився на конвой, до якого долучилося ще дванадцятеро його вояків. Сили були урівноважені і ліквідацію провести не вдалося.
Проскурівський погром…
Безумовно, ще одна цікава сторінка історії служби Сосюри у третьому полку.
Цього разу — в іпостасі погромника в сумнозвісній проскурівській різанині 15 лютого 1919 — одному із наймасштабніших єврейських погромів часів громадянської війни.
Слід визнати, що бунчужний Сосюра є єдиним із учасників тих подій, хто залишив свої спогади. І спогади досить відверті. У “Третій роті” поет пише, що він не брав безпосередньої участі у звірствах, проте саме із тексту випливає, що він таки був у гущі подій — разом з іншими вривався у хати, був, як мінімум, свідком описаних епізодів. Про те, що ці епізоди не авторська вигадка, свідчать і полкові документи. Зокрема, Сосюра описує, що він ходив вулицями Проскурова у супроводі гайдамаків, серед яких був вояк, котрий знав ідиш. Він говорив мешканцям які зачинились в будинках, що гайдамаки вже пішли і можна не боятися. Коли євреї відчиняли, гайдамаки вривалися до оселі.
Взагалі, погром в Прокурові є сумною сторінкою і в єврейській, і в українській історіях, бо почався не без участі місцевого населення. Певною мірою у трагічних подіях винні й місцеві євреї, що традиційно коливалися між сіонізмом та більшовизмом. У містечку існувала єврейська самооборона, деякі члени якої за сумісництвом входили до складу червоної гвардії. І коли подільський ревком ухвалив розпочати у Проскурові збройне повстання, червоногвардійці, серед яких було чимало євреїв, роззброїли місцеву залогу і вирішили захопити вокзал. Але саме в цей час туди прибув третій гайдамацький полк. Гайдамаки зустріли повстанців кулеметами і більшість червоногвардійців втекло до бідних єврейських кварталів. Звільнений начальник залоги на запитання “Хто це зробив?” відповів: “Це були євреї-червоні”. Саме тому третій полк і розпочав погром, присягнувши перед прапором нікого не грабувати і не ґвалтувати, а лише вбивати. Особливо криваві моменти цього погрому неабияк вразили поета, відбившись потім на його творчому житті.
Я гайдамака, стріляй…
Вже під час служби у третьому полку Володимир Сосюра намагався публікуватись. Свої вірші у великій кількості віддавав до армійської газети. Але там віршів початківця майже не друкували, головний редактор і більшість складу редакції вважали себе за визначних поетів, тому молодому Сосюрі шлях був практично закритий. Проте збереглися свідчення, що окрім інших до редакції було надіслано і вірш “Гайдамака”. Згодом цей твір увійде до всіх підручників як… “Комсомолець”. Ця поезія, написана у 1918 році (як і тичинівський “Як упав же він з коня…”), а також низка інших, — згодом були переінакшені чи переоцінені з огляду на нову ідеологію.
Чимало символів тієї доби увійшло до доробку поета вже в радянські часи — і погони охоронної сотні, і червоний шлик, що його носив бунчужний Сосюра—все виринало на поверхню.
Взагалі, період Проскурівського погрому був фактично останньою яскравою плямою у бойових буднях бунчужного Сосюри. Навесні 1919 року поет захворів на тиф, а після одужання був відряджений до Житомирської юнацької школи — єдиного військового навчального закладу УНР, де гайдамака мав отримати старшинський ранг і повернутися до полку вже командиром сотні. Житомирську школу вважали осередком найвідданіших українській справі вояків, її вихованці, зокрема, охороняли ставку Петлюри.
Але перебування у ній стало останніми днями служби поета в армії УНР. Наприкінці 1919 року петлюрівська армія під тиском червоних, білих та поляків, а особливо — епідемії тифу, була у стані неминучого розкладу. Рештки житомирської школи було кинуто проти білогвардійців, і сотню, в якій був і Сосюра, однієї ночі було оточено і взято у полон. Білі дуже лояльно поставилися до полонених —офіцерів без зайвих вагань призначали на командні посади у білу армію, а вихованців школи визнано юнкерами, і саме у такій іпостасі вони теж були зараховані до Добровольчої армії.
Щоправда, повоювати за Денікіна Сосюрі так і не вдалося — він вдруге захворів на тиф і одужав лише тоді, коли до Одеси увійшли червоні. Але до Червоної армії він не вступив, і це ще один цікавий нюанс в його біографії. Навесні 1920 року на півдні України ще зберігалося балансування між українським патріотизмом і більшовизмом. Більшовики ще загравали з патріотами, формуючи українські національні військові частини, що виступали як під червоними, так і під жовто-блакитними прапорами. Ці частини підкорялись червоному командуванню, але мали свій особливий устрій і складались переважно з колишніх петлюрівців. Такими військовими одиницями були Чорноморська бригада і кілька галицьких частин. Взагалі із вояків армії УНР більшовики сподівались створити цілу дивізію. До цієї дивізії вступив і Володимир Сосюра, знов таки бунчужним. Тут поет і прослужив до квітня 1920 року. А от перетворення його на червоного письменника відбулося таким чином.
Петлюрівські газети поета Сосюру не друкували, а червоні — пішли йому назустріч. Цей момент, певне, і став вирішальним у подальшій долі митця, якщо, звісно, не долучати до неї любовної історії, що переймала Сосюру навесні 1920 року. А саме — досить тривалі стосунки із вродливою комісаршею, угоркою за походженням, неофіційною дружиною комісара полку, що перебував на фронті. Згодом вона й сама вирушила на передову лінію, де невдовзі і зникла.
Сюсюра і жінки
Немає лірики без жінок. Жінки любили поета – симпатичного, ніжного, мрійливого. І він самовіддано кидався у вир чудових почуттів. Щоб потім на весь світ заявити: «Так ніхто не кохав, через тисячі літ лиш приходить подібне кохання».
Офіційно ж Володимир Сосюра був одружений двічі. Тільки не можна сказати, що в подружньому житті поет був зовсім щасливий.
Його перша дружина – Віра Касперівна Берзіна, учасниця бойових дій, студентка, як і він сам, у повоєнному Харкові. Їй він присвятив поему «Робфаківка». Причиною розлучення стали шовіністичні погляди дружини: «Ми з тобою зійшлися в маю, ще не знав я, що значить ідея. Ти й тоді Україну мою не любила, сміялася з неї». Від першого шлюбу в нього було двоє синів.
У двадцяті, та й потім у тридцяті роки, із жінками Володимир Сосюра мав кілька досить скандальних історій.
…Запала йому в очі ще до одруження одна студентка. Вона вразила його «мрійною і ніжною» українською красою. То була Наталя Забіла, майбутня відома українська поетеса. Побачення призначив їй поет на кладовищі – таку трохи дивну традицію мали тоді закохані. Наталя Забіла замість себе послала на кладовище чоловіків Саву Божка й Івана Кириленка (теж стануть письменниками). Тільки ті побоялися йти – думали, що у Сосюри є зброя.
…Скандал із дружиною Івана Кулика закінчився драматичніше. Вона посприяла, аби поет потрапив на Сабурову Дачу. І народився сумний жарт серед письменників: «Божевільний Сосюра пише вірші краще, ніж нормальний Кулик».
Але перебування на Сабуровій Дачі, мабуть, і врятувало поета. Він, доведений до відчаю, пише листа Сталіну. Там були такі рядки: «В 1934 году меня исключили из партии как зоологического националиста, а я не мыслю жизни без партии.
Меня доводили до мысли о самоубийстве, но я не сделал этого потому, что слишком много страдал украинский народ, чтобы его поэты стрелялись». А в кінці листа: «Ты мое единственное спасение и прибежище. Отец! Спаси меня!!!»
Цього листа прочитала дружина – Марія Гаврилівна – й уклала до конверта довідку із психлікарні.
Тільки відповідь надійшла. А в ній рукою Сталіна: «Восстановить в партии. Лечить».
Другий шлюб теж не зовсім вдався. Дружина не розуміла поета. І в 1949 р. сім’я розпалася. Останньою краплею став її лист до тодішнього керівника письменницького відомства України, який можна назвати ще й доносом.
Усе це вилилося у сумні поетові рядки: «За девятнадцать лет, Бездумных и святых… И понял я, что мы с тобой «не сварим каши», что узкий лобик твой не для стихов моих».
Власне, серед дослідників життя Володимира Сосюри багато хто вважає, що Марія Гаврилівна була агентом МГБ і повідомляла попередницю КДБ про кожен крок і рядок поета.
Але її те не врятувало. У 1949 р. Марію Сосюру було заарештовано начебто за розголошення державної таємниці і заслано до Казахстану. Це дуже вразило поета. Сосюра не пориває із колишньою дружиною І коли через п’ять років Марія Гаврилівна повертається, вони ще раз беруть шлюб.
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.
