Я прийшла сюди у четвер. В обідню пору будня розважальний центр – не найлюдніше місце у Луцьку. У довгому коридорі з білими стінами та прожекторами на стелі всього кілька людей. Журналістка місцевого телебачення, її оператор, працівник відділу маркетингу «Променя» Віталій Передрій, я і, звісно, автор робіт – Сергій Столярук.

У Луцьку Сергій більше відомий як майстер глини. Багато кому доводилося бачити його незвичайний посуд. Цього разу він показує світові щось інше.

До відкриття виставки «В горах» залишається трохи більше доби. На стінах висять роботи з попередньої виставки. Оператор просить «для кадру» їх демонтувати. Сергій знімає роботи зі стін, тим часом його власні чекають своєї черги на рівній підлозі – гори різної форми, різних кольорів та різної висоти.

«Ми повісимо їх нерівно. Одну вище, одну – нижче», - перегукується Сергій з Віталієм. Каже, що хоче, аби було як у справжніх горах.

Віталій координує роботу простору «Коридор». Каже, що за час існування незвичайної галереї це вже третя виставка.

Повільно картини з’являються на стіні. Із кінозалів виходять нечисленні відвідувачі, і зацікавлено розглядають роботи. Не кожного ж дня гори приходять «до Магомета».

«Скільки їх – я щось і не рахував. Це як з горами – їх не порахуєш», - розповідає Сергій, не відволікаючись від роботи. Це було би інтерв’ю на драбині, якби митець не спустився оглядати збоку першу повішену картину.

«Кількість не завжди має значення, як і назви тих гір. Головне – враження, які приносять гори, коли ми до них сунемось. Це не реалізм, це більше відчуття.

Коли я в горах, то почуваюся чудово. Багатогранно. У мене навіть були ідеї жити в горах, адже твій стан там дуже змінюється. Коли вже тут, у соціумі все дістало (за півроку там, чи за зимовий період), і ти нарешті йдеш топтати останній сніг у гори в травні, то звичайно кілька цих днів там перезаряджають тебе на наступні півроку.

Це не втеча. Це, швидше, похід за чимось іншим», - натхненно розповідає Сергій, а у моїй уяві абстрактні картини набувають реальних форм, і бризки фарби та необережні мазки трансформуються у прекрасні гірські пейзажі. Мені колись випало топтати останній травневий сніг разом із Сергієм.

Кажу: «Гори ж насправді не такі кольорові».

«Гори в різний час мають різні кольори. Просто тут картини творилися близько двох років. Це з різних гір. Ранні враження, з нижчих хребтів, і так воно по-різному виглядає», - розповідає майстер, і цілком спокійно поглядає на те, як я проводжу пальцями по нерівній поверхні полотна. За мить оговтуюсь і перепитую: «Можна?»

Сергій не заперечує. Каже, картини полаковані, і мимовільні дотики їм не зашкодять.

А доторкнутися і справі хочеться, адже під густим шаром фарби ховається не просто полотно, а цілі шматки пейзажів, що їх відображає уява майстра. Тут гілка, шматок дерева, сітка і багато всього. Це речі, які Сергій знаходив у своїх походах.

«На початку була ідея збирати частинки цих гір і застосовувати в якості рельєфу. Але часто доводилося пришвидшуватись, і не завжди я знаходив потрібні елементи»,- ніби виправдовується митець, пояснюючи, чому такі елементи є не на всіх роботах.

Виставка відкрилася наступного дня. Ввечері у п’ятницю, 2 листопада там зібралося багато людей. Лучани, гості, журналісти… Всі прийшли у гори, що відтепер висять в коридорі розважального центру.

Реальні гори тим часом вкриваються снігом. І чекають травня, коли цей сніг знову топтатимуть черевики митця.