Доволі часто на сільській, чи то пак навіть міській волинській вуличці, де бавляться безтурботні діти, можна почути обурливий вигук: «Не щипайся!» або «Ти чого її вщипнув?!». 

Та майстерно завдавали образи віддавна і словом. Тії злі епітети, зронені на адресу недоброзичливого співрозмовника, в часі ХVІ–ХVІІ століть так і називали – «ущипливими». Ними «вимовляли», «деспектували», «соромили».

Таких випадків траплялося чимало. Актові документи ґродського та міського маґдебурзького судів Луцька, а заразом й інших міст – центрів повітів Волинського воєводства (Володимира, Крем’янця) рясніють скаргами супроти деспектовання (зневаги) через слова «соромотні та ущипливі». Так травневого дня 1568 року до Володимирського замкового суду звернувся королівський дворянин Павло Григорович Оранський. Чоловік жалісливо оповідав на свого кривдника-однофамільця Григорія Семеновича Оранського. А справа вся була в тому, що позваний (той, на кого позивалися) спустив воду та рибу з ставу власника до свого та ще й словесно образив, вщипнувши фразою: «Злий чоловіче, злодію, зраднику, кате, старий пес з бородою сивою, аби ж бо батька рідного не побачив!…Те Тобі мовлю, що в короткім часі сам з дружиною, дітьми-спадкоємцями згинеш і зслизнеш ні од кого іншого, а лиш од мене».

Словом можна вбити, словом можна зцілити!

P.S. Колись моя прабабуся, Феодосія Садова (з дому – Шнайдер), уродженка села Брани на Горохівщині промовила: «Не плач, дитино, то мине! Словом ще більше вщипнути можна». Чотирьохрічній дитині, погодьтеся, тяжко зрозуміти, як то слово щипатися  може:). А бабця знала, що казала.

---

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.