У ці квітневі дні 1916 року, коли у світі тривала Велика війна, галицький вчитель Михайло Таранько надіслав з прифронтового Луцька до ще поки габсбургського Львова на адресу молодого історика та педагога Івана Крип’якевича кілька листівок. Одна з них була виготовлена в місцевій друкарні Герша Лібермана та датована 7 квітня. На її лицевій стороні містилося традиційне зображення Луцького замку. На звороті відправник повідомляв про відкриття школи в с. Теремне та просив адресата надіслати кілька портретів Тараса Шевченка, портрет Франца Йосипа І та карту українських земель…

В цій статті ми розповімо, як війна пришвидшила освітній процес на Волині, пробудила національну свідомість та сприяла консолідації українців у межах міжвоєнної Польщі.

***

Війна між Антантою та Троїстим союзом, що почалася 1 серпня 1914 р., охопила майже чотири десятки держав, у тому числі й Російську та Австро-Угорську імперії – країни, до складу яких входили українські землі. Волинська губернія Російської імперії як частина східноєвропейського театру воєнних дій стала однією з арен протистояння двох ворожих блоків.

З кінця 1915 р. Володимир-Волинський, Ковельський та Луцький повіти Волинської губернії опинилися під австрійською окупацією. В цей час тут з’являються й Українські січові стрільці – українське національне військове формування в складі австро-угорської армії.

Прибувши на Волинь, ці вояки були неприємно здивовані рівнем освіти та національної свідомості місцевого населення. Керівник комісаріату УСС у Володимирі-Волинському Микола Саєвич в одному з листів з лютого 1916 р. писав: «нарід тут говорить українською мовою – цілком чисто жінки і діти – мужики маючи до діла з козаками та чиновниками закидують деякими словами московським – говорити з ними довше говорять чисто по українські. Себе називають малоросами – свідомості і розуміння національного дуже мало мають. Про Хмельницького, Мазепу, Шевченка та Унію дещо чули».  Такі ж думки були й у сотника УСС, а у майбутньому державного секретаря військових справ Західноукраїнської Народної Республіки, Дмитра Вітовського: «Свідомості національної… тут нема. Вони відповідають на питання: хто Ви є? Руский, православний, малорусин, житель і т. д. – тільки в однім селі сказано мені: а Ваші з Галіції кажуть, що ми Українці».

Пояснення тут дуже просте – понад сто років панування Російської імперії. Це підтверджує й відомий українсько-американський історик Сергій Плохій, який зазначає, що «напередодні Першої світової війни Волинь була вогнищем російського націоналізму, а місцеві українські селяни не мали окремої національної ідентичності».

Окрім суто військових справ, стрільці започаткували тут шкільництво та просвітницьку діяльність. У цей період найбільшими освітніми осередками Волині були міста Луцьк, Ковель та Володимир-Волинський. Координацію освітньої справи взяло в свої руки «Бюро культурної допомоги для українського населення окупованих земель» – організація, створена у Львові в 1915 р. Очолював її видатний український історик та громадський діяч Іван Крип’якевич. Ця організація забезпечувала місцеві школи вчителями та вчительками, літературою, навчальними програмами, фінансами та різним інвентарем.  

Саме тому згаданий на початку нашої публікації вчитель Михайло Таранько у квітні 1916 р. надіслав поштову картку до Івана Крип’якевича, в якій повідомляв про відкриття української школи в с. Теремно Луцького повіту, а також просив надіслати кілька портретів Тараса Шевченка, портрет імператора Австро-Угорщини Франца Йосифа І, карту українських земель. Увесь цей набір інвентаря свідчив про ідеологію, яка мала панувати в цих школах – розвиток освітньо-культурного життя українців за одночасної лояльності до Габсбурзької корони.

 

Школа. На стіні - карта, портрети Шевченка і Франца Йосифа. С. Нудиже, 1917

Листівка Таранька до Крип'якевича. Копія з ЦДІАЛ автора

 

Але з відкриттям українських шкіл не все було так просто та легко. В період австрійської окупації Волині в адміністрації працювали здебільшого поляки, які мали тут свої інтереси та прагнули створити свої школи. Вони нерідко чинили труднощі українцям. Проте, це була не єдина проблема.

Окрім поляків, серйозною перешкодою для відкриття українських шкіл у більших містах – наприклад Луцьку, Володимирі-Волинському чи Ковелі – була невелика чисельність там українців. Це й не дивно, адже в містах традиційно переважали євреї. Українці ж мешкали здебільшого в селах. Також багато українців опинилися в евакуації, яку з поспіхом організували росіяни.

В цій ситуації стрільцям на початках було складно знайти достатню кількість юних українців для навчання в Луцькій школі. На допомогу прийшли євреї, яких на навчання зголосилося щонайменше 300 осіб. Поляки залишалися непоступливими. Керівник Луцького магістрату полковник Урбанський заборонив їх зараховувати. Чотар УСС, громадський діяч та скульптор Михайло Гаврилко вважав, що саме Урбанський стояв на перешкоді розвитку українського руху, а заборона на навчання євреїв була пов’язана з бажанням поляків інтегрувати їх у польсько-німецьке шкільництво.

В цій ситуації, герой нашої статті, вчитель Таранько в наступній листівці до Крип’якевича від 20 квітня 1916 р. писав: «…Справа укр[аїнської] школи в Л[уцьку] тепер нагло завмерла, а іменно з хвилею приїзду одного пана з висших кругів, який не охотно бажає мати під своїм боком укр[аїнські] школи…». Чергова поштова картка Таранька до Крип’якевича від 5 травня 1916 р., яка теж походила з друкарні Лібермана, містила зображенням Луцької кірхи та обіцянку відправника написати невдовзі більшого листа.

 

Листівка Таранька до Крип'якевича. Копія з ЦДІАЛ автора

 

Нарешті, хороші новини Крип’якевичу принесла ще одна листівка Таранька від 14 травня 1916 р. Попри те, ще лицева сторона мала не вельми оптимістичне зображення, а саме репродукцію відомої картини Іллі Рєпіна «Іван Грозний і син його Іван 16 листопада 1581 року», яка нині зберігається в Третьяковській галереї, відомості були справді добрі: «…Зі школою в Л[уцьку] справа стоїть в добрім стані…».

Отож, попри зволікання місцевого магістрату, в травні 1916 р. українська школа в Луцьку таки розпочала свою роботу. Розташовувалась вона у передмісті Красне. Уродженка Львова, вчителька Луцької школи Ангелина Гайдучок у листі до Крип’якевича писала: «Школа робить далеко краще враження ніж Володимирська. Передовсім діти самі православні і досить добре говорять по українськи. …Мушу сказати Пану Доктору, що школа в Луцьку ввійшла в життя…».

 

Печатка української школи в Луцьку

Листівка Таранька до Крип'якевича. Копія з ЦДІАЛ автора

 

У Володимирі, як і в Ковелі, ситуація з українськими школами була набагато гіршою.  

Так, основний контингент заснованої в травні 1916 р. Української народної школи у Володимирі-Волинському становили не українці, а євреї. В деяких документах вона навіть згадується як українсько-єврейська школа.

Про учнів єврейської національності у Володимир-Волинській українській школі дізнаємося з листа керівника місцевого шкільного комітету Євгена Черановського (майбутнього міського голови) до Івана Крип’якевича від 15 квітня 1916 р. Він писав, що євреї становили більшість серед учнів школи, сприяли її переповненню, тому існувала потреба пошуку більш просторого приміщення: «Треба одверто признатися, що процент Українців у Володимирі зовсім мізерний – з великою натяжкою можна числити 7 %... Зібравши до шкільної науки тільки дітей українського походження нам і нинішній будинок буде за великий – майже половина його буде стояти впорожньо – бо для такого числа дітей було-би досить якої не-будь хатинки… Тепер-же завдяки жидам ми маємо таке значне число дітей…».

Водночас на будинок, який, на думку Черановського, варто було передати для школи, претендував настоятель місцевого римо-католицького костелу «вшехполяк» (за визначенням Черановського) Тарногурський. Згадуваний вчитель вважав, що «союзниками» українців у справі отримання будинку мали виступити місцеві євреї, до яких останній ставився досить прихильно: «Я запримітив, що галичанська українська інтелігенція ставиться неприхильно до жидів. І в самій річи, галицькі жиди того заслужили, бо перейшли на сторону вшех-поляків – нашим-же володимирським і в загалі волинським жидам такого закиду робити не можна, бо вони на відворот ставляться прихильне до українства і вороже до вшехпольства… Моє тверде переконання диктує, що тілько через получення з жидами ми можемо успішно боротися з вшех-польською гидрою, котра вже має в намірі замінити московську».

 

Школа у Володимирі

Журнал школи у Володимирі. Копія з ДАВО автора

 

Твердження Черановського щодо домінування учнів єврейської національності мали підстави, адже аналіз шкільних журналів учнів 1–3 класів свідчить про наявність серед них щонайменше 80 % євреїв.

В Устилузькій українській народній школі ім. Івана Франка в грудні 1916 р. навчалося 100 українців, 54 євреї та 4 німці. Більшість учнів цієї школи становили мешканці сусідніх сіл, а не жителі цього містечка, що було пов’язано з евакуацією російською владою місцевого населення вглиб імперії в 1915 р. Навчальний заклад містився в «тісній жидівській хаті», позаяк більше та просторе приміщення «загарбали поляки».

У червні 1916 р. в Ковелі функціонувала єврейська школа та поставала польська. Українська школа не організовувалася у зв’язку з мізерною кількістю учнів української національності. Станом на початок жовтня 1917 р. української школи в Ковелі так і не було створено. У волинських селах ситуація була зовсім іншою: там переважало українське населення, тож січові стрільці мали чимало роботи.

Брусиловський прорив 1916 р. та повторний перехід Луцька під контроль російської адміністрації зумовив згортання активності тут УСС. «З відворотом союзних військ з під Луцька примушений був комісаріят двинути свою діяльність та змінити місце осідку. Важкий сум наляг на душу тих, що мовчки збирали по кімнатах книжки, брошури та шкільні прилади, щоби за кілька годин опустити може на завсіди місце піврічної праці», – писав один із творців українського шкільництва на Волині в роки Великої війни Лука Мишуга.

***

Вчителька Луцької школи Ангелина Гайдучок продовжила освітню роботу в підконтрольних австрійцям районах Волині. Зокрема, в 1917 р. вона працювала в Мацеївській міській українській школі.

Невідомо чи продовжив вчителювати на Волині у 1916-1918 рр. автор наших листівок Михайло Таранько. Але, з впевненістю можна сказати, що він зробив успішну кар’єру в міжвоєнній Польщі, заснувавши одразу по завершенні війни відоме львівське видавництво «Світ дитини», котре активно популяризувало українську дитячу та шкільну книгу й утримувало потужні позиції на ринку до початку Другої світової війни.

 

Ангелина Гайдучок

Михайло Таранько. Світ дитини. Фото зі zbruc.eu/node/41230

 

Завдяки Тараньку було видано популярну історію України для дітей Антіна Лотоцького (1934 р.), україномовні переклади таких всесвітньо відомих авторів як Жюль Верн або Мігель де Сервантес, казки Братів Грімм та ін. Про останні роки життя Таранька відомостей обмаль: вивезення радянською владою до Сибіру й смерть у таборі в 1956 р.

***

Сказати, що такі люди як Таранько, Гайдучок, Крип’якевич, як і багато інших учасників освітянського руху на Волині в роки Першої світової війни, зробили велику роботу – не сказати нічого. Вони без перебільшення змінили Волинь. Те, що люди, які ще в 1916 р. окреслювали себе «руский, православний, малорусин, малорос, житель», вже восени 1922 р. дружно проголосували під час виборів до Польського парламенту за «Блок національних меншин» й не обрали жодного польського кандидата – пряма заслуга Таранька та його соратників. Щоправда, багато з них незабаром підтримають… КПЗУ.

 

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.