Волинянам добре відомі імена письменника, перекладача та науковця Юрія Покальчука, який 1957 року закінчив з золотою медаллю луцьку школу N 1, його брата–письменника та соціального психолога Олега Покальчука, випускника цієї ж школи 1972 року.

А що відомо про їх батька Володимира Феофановича - українського діалектолога, краєзнавця, педагога, дослідника життя і творчості Лесі Українки та Тодося Осьмачки, життя та діяльність якого були тісно пов'язані з волинським краєм? Зазначу, що у статті в Вікіпедії, присвяченій Володимиру Покальчуку, є аж три можливі дати його народження (1875, 1886, 1897). Тобто найранішу та найпізнішу дати віддаляють 22 (!) роки.

Відомо, що Володимир Покальчук з 1941 року до останніх днів життя мешкав у Луцьку.

МОЛОДІ РОКИ

Володимир Феофанович Покальчук народився 1 липня 1896 року на Житомирщині, у селі Великій Фосні  Овруцького повіту у сім'ї унтер-офіцера 51-го Литовського піхотного полку Феофана Карповича Покальчука  (1875-1953 або 1954). Прізвище Покальчук, як стверджує син Володимира Феофановича Олег, походить від села Покалів, що неподалік Великої Фосні. « Прізвище наше батько діалектологічно виводив як " той, що прийшов після Коліївщини", "по коліях", - згадує Олег Володимирович. «Бо за родинною легендою рід батька веде початок від якогось зайди, який прийшов в село і працював там ковалем».

Служив унтер-офіцер Покальчук , мабуть, як кажуть, на совість. За влучну стрільбу його нагородили срібним кишеньковим годинникома.

1897 року Феофан Карпович звільнився з військової служби в чині підпоручика та зайнявся сільським господарством.

Цікавим документом про родину Покальчуків є паспортна книжка, видана Великофосенським волосним старшиною Овруцького повіту 12 червня 1902 року терміном  на 5 років.

У книжці вказано, що Феофану було 27 років. Отже, одна з дат народження у Вікіпедії, вірогідно, належить не Володимиру Феофановичу, а його батькові. 22 березня 1875 року. А інша дата народження Володимира Феофановича з Вікіпедії (1 липня 1886 року) дуже схожа на ту, яку вказує син  вченого письменник Юрій Покальчук у передмові до спогадів свого батька у часописі « Дзвін» (1992 рік). Теж 1 липня, тільки рік не 1886, а 1896.

Третю дату народження (1897) можемо бачити у ще одному документі –квитку профспілки працівників вищої школи, освіти і наукових установ, виданому Володимиру Покальчука об'єднаним профкомом Луцького педінституту 12 березня 1961 року.

Відповідно паспортної книжки відомо, що колишній унтер-офіцер, а згодом  селянин Феофан був одружений на Параскеві Миколаївні (дівоче прізвище Тимошенко), якій теж було 1902-го27 років.  Подружжя виховувало чотирьох дітей : Володимира, 7 років, Олену, 4 років, Всеволода, 2 років та Ніну, яка щойно народилася. 

Характерним було те, що тоді у документах вказували не рік народження, а вік.

Невдовзі, Параскева померла. Феофан одружується на її сестрі Марії, яка замінила осиротілим дітям мати. Параскева померла, і дід Феофан одружився з її сестрою Марією Миколаївною (1883 – 1965). Олег Покальчук згадує, що характер баба Марія, як її називали, «мала твердий і категоричний, скупуватий, що нормально по тих часах, але всіх нерідних онуків опікала і ставилася загалом добре».

 

 

Згодом сім'я Покальчуків переселилася на Західну Волинь. Олег Покальчук припускає, що Покальчуки придбали будинок у селі Яровищі ( тепер у цьому районі Луцька знаходяться вулиці Івана Франка, Яровиця, Стрілецька, Винниченка від мосту через Сапалаївку). 1890 року саме там побудували  залізничну станцію, що була спочатку за межами міста ( будівля колишнього ресторану « Світлофор»).  Потім неподалік цієї станції постали полкова церква ( нині церква Великомученика святого Юрія Переможця) та казарми для військових російської армії, що були розквартировані у тодішньому повітовому місті Луцьку. Додам, що до 1910 року межою Луцька був міст через Сапалаївку, який знаходиться на теперішній вулиці Винниченка.

Тут , на Яровищі (інша назва – Яровиця), біля військового парку, й пройшло дитинство Володі Покальчука.Згодом Володимир пішов до луцької чоловічої гімназії, що відкрили 1895 року. Цю гімназію 1910 року закінчив, до речі, видатний український математик Михайло Кравчук (1892-1942). Відомо, що разом з Володимиром Покальчуком у луцькій гімназії у 1911-1913 роках навчався український письменник Валер'ян Поліщук (1897 – 1937), який став жертвою сталінських репресій 1930-х років.

Олег Покальчук вважає, що сім'я Покальчуків на початку ХХ століття була достатньо заможною. З розповідей Володимира Феофановича про дореволюційний Луцьк можна зробити висновок, що коли він навчався в гімназії, точно не бідував. Володимир Феофанович розповідав, де які кав'ярні були у Луцьку, і скільки там коштували тістечка і кава. Наприклад,  у турецькій кав'ярні тістечко тоді 5 копійок. Але, згодом так сталося, що все життя Володимир Покальчук офіційно мав удавати з себе дитину з бідної селянської родини.

Як припускає Олег Покальчук, у Покальчуків була вже тоді також земельна ділянка у селі Боголюбах.

У вище згаданій передмові до спогадів Володимира Покальчука, опублікованих у часописі « Дзвін»,  Юрій Покальчук зазначав наступне.

 «З гімназійних літ обстоюючи ідею українства, потрапивши до царської армії уже при закінченні Першої світової війни, Володимир Покальчук стає одним з найактивніших українізаторів армії, і незабаром, разом із полком, що складався переважно з українців, стає під знамена УНР. Після її падіння і нового переагітування полку до Червоної Армії (в Одесі) його звільняють з війська як неблагонадійного «мазепинця».

1925 року Володимир  Покальчук вступив до Київського інституту народної освіти (КІНО), де вивчав українську філологію. У 1920 році КІНО успадкував приміщення, професорсько-викладацький склад, бібліотеки і традиції підготовки вчительських кадрів Київського університету святого Володимира, Київського учительського інституту, Київських Вищих жіночих курсів, Фребелівського інституту дошкільної підготовки тощо. Викладачами студента Покальчука були видатні українські поети ,  літературознавці , перекладачі Микола Зеров та Павло Филипович, мовознавець-україніст , перекладач Євген Тимченко та інші педагоги. До речі, дружина Зерова Софія Лобода була родом з Луцька, а з її братом Володимиром Лободою Володимир Покальчук разом навчався у луцькій гімназії

Володимира Феофановича обирають головою Гуртку культури українського слова (ГУКУС), створеного в інституті народної освіти.

По закінченні інституту 1929 року здібний студент поступив до аспірантури Інституту літератури імені Тараса Шевченка. Науковим керівником Володимира Покальчука став Микола Зеров. Тема майбутньої дисертації з української літератури була пов'язана з творчістю Тараса Шевченка.

З ІСТОРІЇ РОДУ ТУШКАНІВ

Навчаючись у Києві, Володимир познайомився зі своєю майбутньою дружиною Оксаною Павлівною Тушкан (1907 – 1985), з якою їх зв'яже понад півстоліття щасливого подружнього життя. Вона народилася 24 жовтня 1907 року  у Полтаві у родині статського радника, професора-агронома Павла Федоровича Тушкана (1867-1942). Їі хрещеним батьком був видатний український історик, дослідник українського козацтва Дмитро Яворницький (1855 -1940). Оксана Павлівна отримала дві вищі освіти: біологічну і геологічну, малювала, була надзвичайно обдарованою людиною. 

Олег Покальчук згадує: «Мама дуже добре малювала і коли я вчився на біологічному факультеті, то треба було робити малюнки рослин, які ніяк не вдавалося мені скопіювати, і вона мені допомагала».

Батько Оксани Павло Тушкан був у 1917-1918 роках членом Центральної Ради від Катеринославщини, у 1920-ті роки - голова підсекції шкільної сільськогосподарської освіти й секцію рільництва Наркомзему в Харкові.  1929 року Павло Федорович став професором Полтавського сільськогосподарського політехнікуму.  Його вважають засновником Всеукраїнської академії сільськогосподарських наук, створеної 1931 року.  У  Полтаві на державній аграрній академії ( таку назву має нині сільськогосподарський політехнікум) встановлено меморіальну дошку на його честь.

 

Павло Тушкан з сином Георгієм Тушканом

 

Дружина Павла Федоровича і мати Оксани  Юлія Платонівна була  з старовинного дворянського роду великих землевласників Бровків. Цей рід походив від козака Херсонської сотні Миргородського полку Павла Бровка. Батько Юлії Платон Маркіянович Бровко обирався мировим суддею, членом земської та міської управи. Відомо, що він був власником 340 десятин у селі  Піщаному під Полтавою (тепер село Нагірне).

Крім того, Платон Бровко був членом правління Полтавського товариства сільського господарства, де секретарем був Павло Тушкан. Так він і познайомився з Юлією Платонівною.

А мати Юлії  Єлизавета Миколаївна походила з сім'ї Гоголів-Яновських. Її далеким родичем був Микола Гоголь.

На момент одруження Юлія Платонівна працювала викладачем Полтавського інституту благородних дівиць відомства імператриці Марії.

У Павла Федоровича та Юлії Платонівни було четверо дітей.

Як розповів Олег Покальчук, « початкову освіту мама та її старша сестра отримали домашню. Була у них вихователька-німкеня ( «бонна», як казала мама). Потім вчилася у полтавській приватній  гімназії Старицьких.

Видатний російський письменник Володимир Короленко, що мешкав у Полтаві у 1900-1921 роках, був добрим приятелем Павла Федоровича, і сім'я Тушканів часто ходила до нього у гості.

 

 Сім'я Павла Тушкана

 

«У родині Павла Федоровича Тушкана зберігали народні традиції України і всіляко прищеплювали дітям любов та повагу до рідного народу. Дітям розповідали про козацьке по¬ходження роду Бровків, з якого була дружина Павла Федоровича Юлія Платонівна. Павло Федорович гарно грав на кобзі і співав старовинні українські думи. Часті візити кума Дмитра Яворницького також мали великий вплив на дітей», – згадувала сестра Оксани Єлизавета Павлівна Тушкан (1902-1978).

Оксана Павлівна  називала сестру Лелею, вони були дуже добрі, близькі подруги. Єлизавета почала трудову діяльність в Полтаві вчителькою-вихователькою будинку для для дефективних дітей 1920 року. Єлизавета працювала кореспондентом газети «Радянське село» у 1925-1926 роках, у 1927-1928 роках проходила стажування у центральному сільськогосподарському кооперативному союзі «Централ», де працював її батьком. Згодом вона стала статистиком планової комісії.

Чоловіком Єлизавети Павлівни був Дмитро Міхновський. 1929 року він отримав диплом з питань вівчарства, закінчив курси при наркомземі і далі займався тваринництвом і вівчарством, був автором понад 100 праць з вівчарства. Остання посада, яку він займав- доцент кафедри вівчарства української сільськогосподарської академії (1982).

Як зауважив Олег Покальчук, «Єлизавета Павлівна мала абсолютно подібні зацікавлення і захоплення, як і моя мама. Великий художній талант до малювання, вишивки, писанок, театру, етнографії, української народної пісні, історії, тобто все, що було в пошані у її батька Павла Федоровича».

А від матері, Юлії Платонівни, Єлизавета та Оксана успадкували великий і глибокий інтерес до Сходу, до Індії, різних езотеричних вчень.

«Вдома в нас була повна збірка творів Рабіндраната Тагора. Павло Федорович перекладав українською мовою Бхавадгіту (один з найважливіших священних текстів у багатьох течіях індуїзму, - С.Є.), думаю, з англійської чи німецької, але я особисто бачив ці рукописні переклади, написані олівцем»,- згадує Олег Володимирович. « Звідси у мого старшого брата Юрія і розвинувся інтерес до сходознавства. Він перевівся з Луцького педінституту до Ленінграда на факультет сходознавства, самостійно вивчивши по підручникам мову хінді, і це привело у захват приймальну комісію.

Мій інтерес до психології, і у результаті, професійне спрямування мають те саме домашнє орієнтальне сходознавче коріння».

 

 

Брат Єлизавети та Оксани Георгій (Юрій) Павлович Тушкан (1905-1965) став пізніше відомим радянським письменником, автором пригодницьких книг «Джура», «Мисливці за ФАУ», «Перший постріл» та інших. На честь його Оксана Павлівна назве пізніше свого сина, що народиться 1941 року. Для Юрія Покальчука дядько-тезка став значною мірою взірцем і порадником на його життєвому шляху.

1929 року Володимир та Оксана одружуються. Але, невдовзі аспіранта Покальчука арештовують по справі Спілки визволення України (СВУ) . Як стверджує Олег Покальчук, за доносом Олександра Корнейчука, що навчався у КІНО, у майбутньому відомого радянського драматурга та державного діяча.

АРЕШТ У СПРАВІ СВУ

У березні-квітні 1930 року у Харкові відбувся процес по сфабрикованій ОДПУ справі вигаданої організації СВУ, яка за офіційною версією була пов’язана з однойменною емігрантською організацією, петлюрівським закордонним центром, що визнавав себе урядом Української Народної Республіки, і ставила своєю метою повалення радянської влади в Україні шляхом збройного повстання за допомогою іноземних держав, відторгнення УСРР від СРСР та реставрацію капіталістичного ладу.

Справжньою ж метою процесу по справі СВУ була дискредитація провідних діячів української культури та громадського життя.

Лідером міфічної СВУ оголосили віце-президента Всеукраїнської Академії наук, українського політичного та громадського діяча доби Центральної Ради, історика літератури, літературного критика Сергія Єфремова.

  На лаві підсудних опинилося 45 осіб: академіки, професори, лікарі, викладачі вишів, студенти, письменники і вчителі. Більшість з них у минулому були членами українських соціалістичних партій, які підтримували Центральну Раду і працювали в урядах УНР.

Показовий процес закінчився протиправним вироком. Четверо підсудних, у тому числі Сергій Єфремов, отримали по 10 років таборів, решта від 2 до 8 років, або ж були засуджені до заслання за межі УСРР. 1989 року усі жертви процесу СВУ були реабілітовані за відсутності складу злочину.

На якій підставі було заарештовано Володимира  Покальчука?

Свідчить документ.

З доповідної записки Голові ДПУ УСРР

В.А.Балицькому "Про підсумки роботи

по викриттю українського контрреволюційного

підпілля по Україні у зв'язку із справою "СВУ"

від 1 грудня 1929 року

«Шевченківський округ.

 … 7) Слідством встановлено, що Покальчук, який мешкає у

Києві, якого підозрюють у належності до СВУ, підтримує тісний зв'язок з контрреволю-

ційним угрупуванням вчителей (Паляничко, Матюха,

Крижанівский та інші). Покальчук був головою правління « ГУКУС" у Київському ІНО та членом

правління видавництва "Слово", у якому членами

"СВУ" проводилась шовіністична робота.

Встановлено, що Покальчук є помічником

начальника штаба 295 полку 99 дивізії, щорічно

приїздив до Черкас з метою відбуття терзборів».

Заступник начальника

Секретного відділу ДПУ УСРР О.Абугов

Начальник 2-го відділення

Секретного відділу  Б.Козельський

Оригінал. Машинопис

Архів СБУ. - Спр. 67098 ФП. - Т. 238. - Арк. 1-64.» 

Як бачимо, фантазії у слідчих ДПУ не знали меж.

Яке ж відношення мав до  процесу СВУ , що більше скидався на фарс, Володимир Покальчук ? Ніякого. Довести його провину слідчим не вдалося. Хоча довелося півтора роки провести у Лук'янівській в'язниці.  Відомо, що Покальчук добре знав одного з засуджених по цьому процесу – колишнього студента КІНО Бориса Федоровича Матушевського (1907-1977), який отримав за вироком 5 років ув'язнення.

Олег Покальчук : «В камері, де він сидів в Лук'янівці, було понад 40 осіб,спали на підлозі на боці, поверталися на інший по команді, не було місця.  Дехто збожеволів у нього на очах. Батько пам'ятав фразу одного божевільного, який, вибачте, їв свій кал, і казав, що то перероблений хліб.

Зі спогадів Володимира Покальчука .«Пригадуюю мого соузника по Лук’янівській тюрмі. Він казав мені: «У наш тяжкий час ти видужаєш,бо ти якийсь міцний. А я не витримаю.». Говорив це тоді Петро Кайдарівський, аспірант і психолог. Посадили його в Лук’янівку за те, що був стенографістом на Брестській мирній конференції. Та він про себе помилився. В кінці 60-х років я одержав з Тернопіля від нього несподівано листа. Про мене він дізнався , прочитавши «Спогади про Лесю Українку»( там є моя біографія). Він був реабілітований. Ми обмінялися листами».

 

 

У дворику розстріли, тюрма хором співала українських пісень. Батько вчив мене співати "Чуєш, брате мій..", але сам до кінця ніколи не міг доспівати, плакав. Її співали, коли інших вели на розстріли.  .  Так півтора роки».

Після звільнення відновитися у аспірантурі не дали, займатися літературною роботою можливості не було...

ПОЛТАВА, СУДАК, КРЕМ'ЯНЕЦЬ…

Володимир Феофанович з дружиною їдуть до Полтави, де мешкають батьки Оксани Павлівна. Колишній аспірант спочатку працює робітником у друкарні, згодом йому вдається влаштуватися викладачем до Полтавського педагогічного інституту. Хоча дозволили викладати лише російську та старослов'янську мови.

Можливо, завдяки тому, що на момент кривавих репресій 1937-1938 років, Володимир Покальчук мешкав у провінційній Полтаві, а не у столичному Києві, йому пощастило залишитися живим. Його науковий керівник Микола Зеров був засуджений та розстріляний у сумнозвісному карельському урочищі Сандармох у листопаді 1937 року. Як й колишній його викладач у Київському інституті народної освіти Павло Филипович, як Лесь Курбас, Микола Куліш та інші представники української інтелігенції. Сандармох став сумним символом українського « розстріляного відродження».

У цей час Володимир Покальчук цікавиться творчістю відомого на той час українського письменника Тодося ( Теодосія Степановича) Осьмачки (1895-1962), теж випускника КІНО, з яким був особисто знайомий. Як відомо, під час другої світової війни Осьмачка залишив Україну. Вже після смерті Володимира Феофановича буде опубліковано фрагменти його спогадів, присвячені життю та творчості Тодося Осьмачки (1995).

 

Володимир Феофанович Покальчук з Єлизаветою Павлівною Тушкан ( сестра Оксани Павлівни) в Судаку (1930 -ті роки)

 

Першою дитиною подружжя Покальчук-Тушкан стала донька Ірина, що народилася 1939 року у Судаку, в літньому "маєтку" Тушканів, де родина бувала щоліта, а в період революції і громадянської кілька років там жили. Член Центральної Ради Павло Тушкан мусив втікати з Катеринославщини, бо місцеві поміщики збиралися  вбити його як «революційного баламута», але студенти-аграрії  попередили.

Невдовзі Володимиру Феофановичу довелося залишити викладання у Полтавському педінституті.

Після приєднання Західної України до СРСР знайшлася можливість знайти роботу викладача у Крем'янці, що на Тернопільщині, у місцевому педагогічному інституті. Але, знову лише викладача російської мови.

Тут , у Крем'янці, 24 січня 1941 року у подружжя народився син Юрій, якого, як я вже згадував, назвали на честь рідного брата Оксани Павлівни - Георгія (Юрія) Тушкана.

Юрій Покальчук після закінчення 1957 року луцької школи N1 з золотою медаллю поступив спочатку у Луцький педінститут. Але згодом перевівся до Ленінграда, на факультет сходознавства, який закінчив 1965 року.

Коло інтересів Юрія Володимировича вражало:  український  письменник, перекладач, науковець, кандидат філологічних наук.

З 1969 року мешкав у місті Києві. У 1969–1976 роках – молодший науковий співробітник Інституту літератури АН УРСР. З 1976 року  – член Спілки письменників України.

З 1994 до 1998 років голова міжнародного відділення Спілки письменників України.  З 1997 по 2007 роки  — президент Асоціації українських письменників, а з 2000 по 2002 роки — член Національної ради з питань телебачення і радіомовлення. Ю. Покальчук — автор 17 книжок ("Хто ти?" (1976), "І зараз, і завжди" (1980), "Шабля і стріла" (1990) та інших. Крім того, він був поліглотом : знав аж 13 мов, включаючи індонезійську, хінді та урду.

10 вересня 2008 року Юрій Покальчук передчасно пішов з життя, помер від раку. Похований на Байковому кладовищі.

ПОВЕРНЕННЯ ДО ЛУЦЬКА ТА МАТУРАЛЬНІ КУРСИ

Коли розпочалася війна, сім'я Покальчуків намагалася спочатку дістатися до Харкова, де мешкав батько Оксани Павлівни Павло Тушкан. Проте, незабаром їм довелося повертатися назад, до Крем'янця. Згодом, вирішили осісти у батьків Володимира Феофановича, які на той час мешкали поблизу Луцька.

…Феофан Карпович був тямущим хазяїном, якому вдалося створити міцне господарство на своїй землі у селі Боголюбах.

Як свідчить протокол луцького повітового сеймику від 5 лютого 1929 року «Тимошенко-Покальчук Феофан був обраний більшістю голосів на члена рільничої комісії» (тобто комісії, яка відала землеробськими справами, - С.Є.). Подвійне прізвище пов'язано з тим, що прізвище Марії Миколаївні було Тимошенко. У сеймику Покальчук займався «суспільною опікою». Вірогідно, Феофан Карпович мав поважний статус та авторитет у односельців.

1937 року місцевий селянин Андріян Крупка продав Феофану Карповича частину своєї землі  у селі Зміїнець гміни Княгинінок площею 2 гектари 70160 метрів  за 5 тисяч польских злотих.

До села Кічкарівки  поблизу Луцька Феофана Покальчука переселили після встановлення на Західній Україні Радянської влади у вересні 1939 року. Така політика була у більшовиків: переселяти усіх з хуторів. Хату перенесли з хутора, вона потім виконувала роль житла, згодом сараю при новобудові 1956 року, зараз її вже нема.

У Луцьку мешкали й його доньки - сестри Володимира Феофановича. Ніна жила у районі сучасного спиртзаводу, а Олена - на Красному, на вулиці Квітковій. Відомо, що Олена Феофанівна Покальчук у 1940-1950 роках була вчителькою у луцькій середній школі N1.

До останніх днів життя ( помер 1953 чи 1954 року) Феофан Карповича мешкав у своїй хаті на Кічкарівці. Поховали його на кладовищі села Черниці (район сучасної вулиці Чернишевського). 1959 року рішенням луцького міськвиконкому Кічкарівку та Черниці разом з іншими деякими селами  поруч з Луцьком  приєднали до міста. 16 червня 1965 року не стало дружини Феофана Карповича – Марії Миколаївни. Її поховали поруч з чоловіком.

А у тій хаті разом з  дітьми до кінця життя мешкали Володимир Феофанович та Оксана Павлівна. Теперішня адреса: вулиця Ковельська, 131.

Повернемося до літа 1941 року. У окупованому німцями Луцьку Володимиру Покальчуку запропонували працювати у відновленій українській гімназії. Враховуючи невдоволення переважної більшості населення Західної України комуністичною владою, політикою репресій та депортацій, зокрема, нацистське керівництво спочатку загравало з українцями, намагалося зробити вигляд, що німці звільнили Україну від більшовицького ярма.

30 серпня 1941 року було оголошено запис до української гімназії в Луцьку, яка розташувалась поблизу св. Троїцького собору. До першого класу гімназії приймалися учні, які закінчили 4 класи початкової школи. Навчання було платним і мало тривати вісім років.

Головна увага у гімназії приділялася вивченню німецької мови. Їй відводилось 6 годин в тиждень. На вивчення української мови  в молодших класах гімназії виділялось 5 годин, а у старших – 4 годин.  Серед інших предметів буа Закон Божий, викладання якого було скасовано більшовицькою владою 1939 року. Деякий час Володимир Покальчук викладав у гімназії українську мову.

Але вже 1 грудня 1941 року гімназію закрили. У Луцьку залишилися лише початкові чотирикласні українські школи. Окупанти не вважали за потрібне, щоб українці отримували освіту.

Наступного, 1942 року Володимиру Феофановичу запропонували працювати викладачем на так званих матуральних курсах. Як стверджував Юрій Покальчук, його батько був навіть директором цих курсів. По іншій версії, керувати тоді курсами міг колишній директор Луцької української гімназії Борис Білецький.

Що  уявляли з себе курси, можна узнати , наприклад, з тижневика «Український голос», що  видавався тоді у Луцьку. Ось що публікувалося у номері від 23 квітня 1942 року.

«На підставі дозволу п. Гебітскомісара з дня 16.4.1942 р. у Луцьку відкриваються трьохмісячні матуральні курси. На ці курси приймається старша молодь, яка не мала змоги закінчити останніх кляс гімназії або іншого типу середньої школи. Вписи відбуватимуться в будинку початкової школи при вул. Панській (Красне) під 21.IV до 28.IV. в годинах від 13 до 15. Початок навчання 1 травня. Зголошуватися з документами. Український Допомоговий Комітет у Луцьку». 

А ось що писали в «Українському голосі» за 3 вересня 1942 року.

«Закінчення Матурального Курсу в Луцьку . Цими днями відбулося закінчення урядово дозволеного Матурального Курсу в Луцьку, що разом з іспитами тривав чотири місяці. Внаслідок доброго викладання професорів і сумлінної праці курсантів і курсанток матуральні іспити дали загалом добрі наслідки. Незадовільні оцінки одержало 14 осіб. Решта 107 осіб здало іспити і найближчими днями одержать свідоцтва, які дають їм право вписатися на вищі студії. З 107 осіб, що закінчили курси, 106 українців і одна чешка».У цей час Володимиру Феофановичу надали житло на вулиці Спокійній, будинок 7. Тепер це вулиця Романюка, біля колишнього кінотеатру «Зміна». Як він згадував, спочатку до нього підселили німця, згодом працівника кооперації, який з ним, Володимиром Покальчуком, працював. Таким чином, у кожного було по кімнаті.

1943 року родину Покальчуків-Тушканів спіткало велике лихо: від важкої хвороби померла маленька Іринка. Їй було лише чотири роки…

Коли німці остаточно припинили всі процеси українізації, Володимир Феофанович працював у Централі Закупу і Збуту (Волинська обласна філія) референтом у справах лікарських рослин. З 1944 року ця установа без зупинки продовжила роботу вже при радянській владі, лише стала називатися Волинською облспоживспілкою. Володимир Феофанович був заступником голови президії облспоживспілки в справах заготівлі.

Після звільнення Луцька від німецьких військ більшовицька влада підозріло ставилася до Володимира Покальчука, який викладав під час окупації. Хоча чимало його колег-педагогів відступили з німцями і у подальшому залишилися мешкати у США , Західній Європі тощо. Володимир Феофанович вирішив залишитися на рідній українській землі.

А тим часом у родині Покальчуків - Тушканів сталося поповнення. 18 жовтня 1944 року народився син Ярослав, якого чекала у майбутньому нелегка доля. У нього була, як відзначає його брат Олег Покальчук, « окрема драматична історія якихось зовсім фатальних невдач, починаючи з того, як він після школи поїхав з однокласниками в Сталіно ( таку назву до 1961 року мало місто Донецьк) поступати до ремісничого училища. І не вийшло. І так все життя».

Навчався Ярослав у інтернаті, бо заможною сім'ю Володимира Феофановича назвати у 1950-ті роки було важко. Закінчив педінститут (факультет іноземних мов), вчителював у селі. Був й тренером у басейні, працював на луцькій рятувальній станції. Навіть мав медаль за рятування втопаючих. Одружився на однокурсницці, але не склалося…

На думку Олега Покальчука, « він акумулював у собі усі невдачі роду, і тому нам з Братом загалом дуже щастило».

 Ярослав Покальчук довго хворів та помер у розквіті років на початку 2000-х…

ПЕДАГОГ ТА ВЧЕНИЙ

…У квітні 1946 року відновив свою роботу Луцький учительський інститут , що з 1951 року став Луцьким державним педагогічним інститутом, а з 1952 року йому присвоїли ім'я нашої видатної землячки поетеси Лесі Українки.

На історико-філологічному факультеті розпочав тут Володимир Покальчук свою педагогічну та наукову працю, що тривала тридцять років.

Володимир Феофанович викладає українську мову , досліджує етнографію та історію Волині. Українську літературу йому так й не доведеться викладати – перестрахувальники від педагогіки добре пам'ятали про його службу у війську УНР, арешт у справі СВУ та педагогічну діяльність у окупованому німцями Луцьку.

 

 

Володимир Покальчук велику увагу приділяє вивченню діалектів української мови, що додають неповторного колориту увелич, багатогранність та красу рідної мови. Він стає одним з найбільш авторитетним фахівцем у діалектології, зокрема, вивченні волинсько-поліських говірок.

Володимир Феофанович публікує свої праці «Про деякі історико-географічні особливості Волинської області»( 1954), « З історії антропонімії Волині»(1965) та інші.

Значну роль у його науковій творчості є дослідження творчості нашої видатної землячки Лесі Українки. 1963 року опубліковано  нарис Володимира Покальчука « Слідами Лесі Українки». Матеріали, зібрані у цій праці про місця та міфологічні перекази, що значною мірою відбиті у « Лісовій пісні», мають велике значення для розкриття змісту цього твору, є цінним джерелом для дослідників творчості поетеси.

Тривалий час вченому не давали можливості захистити дисертацію. А коли така можливість з'явилася, за радянськими законами захищатися стало запізно, бо старшому викладачеві Покальчуку виповнилося 60 років. Отже, не судилося, хоча , по суті, Володимир Феофанович був дійсно справжнім вченим.

Працював у інституті до 80 років. Остання дисципліна, яку він викладав, була вступ до мовознавства. Він ніколи не був підлабузником, і міг дати рішучу відповідь усіляким бюрократам, ретроградам і показушникам від науки та освіти. Його кілька разів звільняли з інституту, та незабаром відновлювали. Володимир Феофанович був суворий, принциповий педагог, і одночасно чуйний та доступний для людей. Для студентів викладач Покальчук був інтелектуальним та моральним авторитетом, якого вони поважали та любили. На мою думку, Володимир Покальчук був саме таким педагогом, якому можна було без вагань довірити виховання та навчання своїх дітей.

Дружина Володимира Феофановича Оксана Павлівна Тушкан у кінці 1940-х працювала у геологічній експедиції у Солотвино (Закарпатська область), згодом, на початку 1950-х років була директором  Волинського краєзнавчого музею. Понад півсторіччя Оксана Павлівна, чуйна інтелігентна людина, була для Володимира Феофановича коханою дружиною та надійним другом та опорою у житті.

19 вересня 1955 року у подружжя народився син Олег. Зараз він активно працює в сфері національної безпеки. Офіційна теперішня посада - радник Національного інституту стратегічних досліджень.

…На початку 1960-х Покальчуків фактично виселили з квартири по вулиці Романюка. Як розповідає Олег Покальчук, « за якимись доносами. Справа в тому, що це судячи з батькових записів це могло бути  помешкання, видане німцями,  бо він платив  квартплату». Отже, сім'я тепер постійно стала мешкати на Кічкарівці.

Про Володимира Феофановича  розповідає Олег Покальчук: «Говорячи сучасною мовою,він був інтровертом. Можливо, його таким зробило життя, посунуло у так звану "внутрішню еміграцію". Понад усе потребував тиші , зосередженості, спокою, розміреності буття. Коли був молодший, любив рибальство, до полювання ставився з огидою.  Прививав мені культ книжкових, енциклопедичних знань і вміння терпляче переносити життєві труднощі. "Своє робоче місце", свій куток (про свою кімнату не могло бути і мови) - він дуже тішився можливістю врешті мати свій письмовий стіл, свою чорнильницю, свою лампу. В головній шухляді столу була бляшанка від льодяників , на кришці був пам'ятник Шевченку у Києві - там він зберігав рибальське начиння, гачки, різну волосінь,поплавки,грузила.

Методичність, розміренність, вміння думати наперед, негарячкування . І звісно десь в глибині очей був страх перед минулим. Він іноді щось починав розповідати, мама його обривала, бо була ще більш перелякана.

Кохався в квітникарстві і в садівництві. Молодшим ще мав кілька вуликів бджіл, потім продав сусіду, бо то чималий клопіт, та й міська екологія вже наступала.  Досі зберігаю його великі господарькі зошити,  де дуже педантично розписано, де яка квітка в дворі посаджена, як називається, який сорт і порода.

Думаю, замолоду він був більшим життєлюбом, виявляв це у своїх діалектологічних експедиціях зі студентами, вони його дуже любили».

Володимир Феофанович Покальчук пішов  з життя 5 січня 1983 року. Два роки потому не стало Оксани Павлівни.

У їхній хаті залишилися мешкати сини Ярослав та Олег. На початку 1990-х років Олег Покальчук переїхав до Києва.

Ярослав Покальчук жив у батьківській хаті до останніх днів свого життя.

Після його смерті деякий час тут знімали житло квартиранти. Але після подорожчання ціни на газ мешкати їм там стало не по кишені.

У травні 2015 року Олег Володимирович Покальчук, як учасник бойових дій , віддав батьківський будинок у для потреб волинських волонтерів. силами яких був облаштований куточок справжньої казки.

Волонтери багато зробили, аби це місце стало справжнім оазисом для творчих і креативних людей.  17 липня цього ж року у будинку Покальчуків з'являється креативний простір « Озерний вітер».

 «Ми ставили перед собою мету, що це має стати креативним простором для розвитку особистості, зокрема дітей, а точніше дітей бійців АТО та переселенців. В результаті тут запустилися різні гуртки, де навчаються діти і розвиваються», - розповіла активістка Марія Доманська.

2013 року колишню вулицю Свердлова у районі луцького цукрового заводу було перейменовано на вулицю Покальчуків

На кладовищі у селі Гаразджа на пам'ятнику  Володимиру Феофановичу та Оксані Павлівні викарбовано:

«Ми гідно йшли, у нас нема зерна неправди за собою».

Ці слова були лейтмотивом усього життя видатних, неординарних, порядних людей Володимира Покальчука та Оксани Тушкан. Своїм дітям вони наказали йти по життю гідно та чесно.

Володимир Феофанович Покальчук не побудував собі хороми чи палац на педагогічній ниві, жив скромно. Він не був кар'єристом та не гнався за матеріальними благами. Володимир Феофанович чесно та сумлінно ніс свій хрест вченого та педагога, сіяв «розумне, добре та вічне» у душі своїх учнів. Своєю невтомною, кропіткою працею він заслужив повагу та авторитет у людей, що його знали. Заслужив, щоб його пам'ятали як справжню людину, Людину з великої літери.

 

Хочу щиро подякувати  Олегу Володимировичу Покальчуку за  інформацію та надані світлини.

Прохання додавати коментарі, якщо Вам відомі факти біографії Володимира Феофановича Покальчука та людей, з ним пов'язаних. 

 

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.