Анна Сенік працює в напрямі етно-фотографії української тематики вже не один рік. Колеги та шанувальники її творчості знають її за  псевдонімом Ładna Kobieta. Коли вперше натрапила на фото її авторства була вражена, наскільки точно передані деталі, образи. Здавалось, це не сучасні моделі, а українці, які жили колись. Про свою діяльність, проект, його ідею, та плани на майбутнє фотограф погодилась розповісти для читачів «Хронік Любарта».

 

 Анна Сенік

 

З чого все розпочалось? Звідки берете натхнення творити таку красу

Я фотографую з 2011 року. З 2012 майже виключно у напрямі етно-фотографії. Не було якогось особливого «довгого і тернистого» творчого шляху. Майже одразу я зрозуміла в якому стилі і що хочу знімати. Потребувала лише досвіду, але це, як відомо, приходить із часом.

Розкажіть про команду однодумців, які працюють разом із вами. Хто вони?

У мене немає команди. Все, що можу, я намагаюсь робити сама. Жодних асистентів фотографа, перукарів, візажистів. Для мене важливо все робити самій – лише так я впевнена у результаті. Єдине, що час від часу, на масштабні зйомки, я залучаю асистентів з реквізиту. Це люди, які добре знаються на автентичному одязі, чия фаховість і обізнаність дають мені змогу покладатись на них без жодних пересторог. Таких людей небагато, бо не менш важливим для мене є комфортність і близькість нашого спілкування. Людина може бути присутня у мене на зйомці, лише тоді, коли вона 100% «моя», з якою ми добре розуміємо і відчуваємо одна одну.

Як головна мета та завдання вашого проекту?

Жодної мети, жодного завдання. 8 років тому я починала знімати виключно для власного задоволення, з любові до краси українського національного одягу, і через захоплення вродою наших людей. Цю саму мотивацію маю і нині. Творчість завжди має бути виключно актом любові, виразом захоплення автора. Все інше – від лукавого. Звісно, мені приємно, що мої фотографії подобаються іншим людям, спонукають їх цікавитись традиційним одягом і національною культурою. Проте це, так би мовити, лише позитивна побічна дія, а не головна мета. За всі роки я отримала лише два відгуки, які дали мені усвідомлення важливості того, що я роблю, і відчуття дотику до чогось набагато більшого, ніж просто естетика. Першим таким відгуком став лист директорки музею Голодомору Олесі Стасюк, коли вона попросила мене надати фотографій із серії "Жнива": "Ми в Музеї Голодомору завжди маємо справу з фото 30-х років, жахливі фото. Тому звертаюся до Вас з проханням, чи можна Ваших 3 фото з серії "Жнива" роздрукувати і мати в себе в кабінеті, це буде трохи полегшувати музейну нашу роботу. Це Українська краса, яка попри всі знущання над українцями НЕ втрачена"(с)

Другим справжнім визнанням для моєї творчості стала подяка одного із бійців, що боронять Україну на східному фронті: «Ваші етно-фото дуже допомагали мені в 2015-тому, коли я воював... Надихали у найспекотніші моменти і не давали забути заради чого я воюю.» (с).

Ці слова значать для мене дуже багато, і змушують відчувати відповідальність за те, що роблю. Разом з тим, ніколи не вважала себе, Боже збав, «великим митцем». Скоріше визначу себе, як посередника. Я не створюю нічого нового, а лише показую сучасникам культурне надбання нашої нації. Моя заслуга лише в тому, що я показую це красиво.

 

 

Що вже вдалось реалізувати?

- За всі роки було багато проектів. Мені самій інколи дивно скільки встигла відзняти. Час від часу я сходжу з вузької колії автентики у бік військової реконструкції. Проте завжди повертаюсь до «вишиванок».

Наскільки точно вдається відтворити образи українців із різних регіонів? З яким регіоном у вас виникали найбільші складності?

-Частіше все вдається відтворити точно, але інколи бувають «ляпи». Сприймаю це спокійно, і не вважаю за злочин зі свого боку. Зрештою це художні фотографії, а не ілюстрації до наукової літератури. Та й сама я не є етнографом, і покладаюсь лише на поради і консультації, або довіряюсь асистентам з реквізиту. Звичайно, що намагаюсь робити як найкраще, проте не помиляється лише той, хто нічого не робить.

Чи має ваш проект освітню складову? Можливо відбувається якісь лекції, майстер-класи по історичній реконструкції тощо?

-Я маю вищу фінансову освіту і працюю у сфері медіа та зв’язків з громадськістю. Жодним чином не маю відношення до фахової етнографії, і тому ніколи б не дозволила собі сміливість когось чомусь в цьому напрямі навчати. Звісно, за всі роки зйомок, мої знання в цій сфері більші, ніж у пересічної людини. Проте їх аж ніяк не можна порівняти зі знаннями справжніх спеціалістів.

Єдине, що можливо я б могла робити, це проводити майстер-класи з етно-фотографії, як напрямку портретної зйомки. І такі прохання вже неодноразово були. Проте таке «навчання» має вміщати в себе набагато більше, ніж просто консультації з позування і побудови композиції. Етно-фотографія – це книги, які ви читали, музика, яку слухали, живопис, який передивлялись, музеї, які відвідували. Щоб відчути цю тему, потрібен цілий пласт знань. Поки що я не готова підготувати їх для «передачі», щоб когось навчити. Проте не відкидаю такої можливості у майбутньому.

Хто може стати моделлю для вашого проекту?

-Хто завгодно. Це залежить лише від того подобається мені людина чи ні. Не потрібно бути професійною моделлю, чи мати досвід участі у фотосесіях. Я просто подумки приміряю на людину образ – і якщо є бачення, то запрошую на зйомки.

 

 

 

Чи є державна підтримка вашого проекту, можливо поки що лише зацікавлення?

-На жаль, ні. Інколи залучаю допомогу від меценатів, проте переважно проводжу зйомки за власні кошти.

Які маєте плани на майбутнє?

-Багато не загадую. Є бажання відзняти ті чи інші образи. Проте інколи буває, що спонтанно вистрілюють зовсім інші ідеї, а те що наче довго виношувалось – відкладається у довгу шухляду. З цієї причини не люблю завчасно розповідати, що збираюсь знімати. Краще вже одразу показати результат.

З роботами Анни Сенік можна познайомитись на сайті проекту http://www.ladna-kobieta.com.ua

Фотограф Анна Сенік. Використання фото лише з дозволу автора. Авторські права застережені

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.