Так звана Лютнева революція почалася у Петрограді з мітингів та зборів, організованих на честь міжнародного жіночого дня 23 лютого (8 березня за григоріанським календарем) 1917 року. Незабаром мітинги перейшли у заворушення. Коли до повсталих робітників приєдналися солдати петроградського гарнізону, почалося збройне повстання.

У Росії фактично стало дві влади. 27 лютого (12 березня) у російському парламенті – Державній Думі утворився перехідний орган влади – Тимчасовий комітет на чолі з головою Думи Михайлом Родзянком, що був одним з лідерів партії октябристів, що представляла інтереси поміщиків та великої буржуазії. Того ж дня повсталі створили Раду робітничих та солдатських депутатів. У цій Раді більшість депутатів були представниками соціалістичних партій, переважно меншовиків та есерів.

2 (15) березня імператор Микола ІІ зрікся престолу. Цього ж дня внаслідок порозуміння Тимчасового комітету з Петроградською Радою робітничих та солдатських депутатів було створено виконавчий орган влади – Тимчасовий уряд, який очолив позапартійний князь Георгій Львов. Переважну більшість в уряді складали представники буржуазних партій кадетів (конституційних демократів) та октябристів. Тимчасовий уряд створювався до скликання демократично обраних Установчих Зборів, що повинні були затвердити майбутню форму державного ладу і прийняти конституцію. Єдиним соціалістом у цьому уряді виявився міністр юстиції Олександр Керенський, у майбутньому – прем’єр – міністр Тимчасового уряду.

 

Тут і далі колажі Вікторії Ходор

 

Так з’явилася своєрідна політична ситуація на теренах колишньої Російської імперії – двовладдя. З одного боку, Тимчасовий уряд зі своїми структурами на місцях. З іншого – керовані соціалістами Ради робітничих, солдатських та селянських депутатів.

Соціалісти своєю метою вважали побудову соціалізму – суспільства з високим рівнем життя, де нема експлуатації людини людиною. Загальноросійських соціалістів 1917 року можна умовно поділити на три основні течії. Дві з цих течій були послідовниками німецького економіста Карла Маркса (1818 – 1883), який у своїх працях доводив, що капіталізм приречений, а зруйнує його пролетаріат (робітничий клас), якому, за висловом Маркса, немає чого втрачати, окрім власних кайданів. Очолити пролетаріат у його боротьбі мала партія робітничого класу.

Російські послідовники Маркса по-різному бачили шлях до соціалізму, форми та методи цієї боротьби.

Більшовики, на чолі яких стояв Володимир Ленін, виступали за революційний шлях побудови соціалізму. Ця партія, створена 1903 року, спочатку носила назву Російська соціал-демократичної робітнича партія (більшовиків)(РСДРП(б), а у 1918 році, щоб відокремити себе від інших соціалістів – Російська Комуністична партія (більшовиків) (РКП(б). Спосіб приходу до влади у них був таким:якщо не вдасться прийти законним, демократичним шляхом – владу треба захопити, встановити диктатуруодного класу – пролетаріату, і впроваджувати соціалістичні перетворення. Більшовики не визнавали інших варіантів побудови соціалізму неросійськими народами колишньої Російської імперії, включаючи українців.

 

 

Інша впливова російська соціалістична партія носила назву Російська соціал-демократична робітнича партія. Їх більшовики називали меншовиками. Зовсім не тому, що перших було більше. Ще на установчому з’їзд тоді ще загальної партії у більшості залишилися делегати, які виступали за те, щоб члени партії приймали особисто участь у роботі партійних організацій. А не просто співчували чи допомагали матеріально, як вважали меншовики (себе вони так не називали). Соціалізм вони планували будувати не шляхом революції, а еволюції, повільно рухаючись у межах парламентської демократії. Меншовики вважали, що у Росії, де переважну кількість населення складають дрібні власники – селяни, неможливо швидко проводити соціалістичні перетворення.

Як і більшовики, вони були проти національних соціалістичних рухів. Подібні партії досягли значних успіхів у країнах Західної Європи. Вони формували уряди, визначали політику держав. У Швеції, наприклад, побудовано справжній соціалізм з високими життєвими показниками. При тому, що у цій країні не відбулося жодної революції. До речі, назва однієї з ведучих партій Великої Британії – лейбористської, походить від англійського “labour”(праця). Теж створювалася як партія робітників.

Російська партія соціалістів-революціонерів (есерів), створена 1902 року, на відміну від марксистів, вважала, що рушійною силою майбутньої соціалістичної революції у Росії, повинно стати селянство, що складало переважну більшість населення Росії, а не малочисельний російський пролетаріат. Отже, есери захищали інтереси, насамперед, селянства. Головною проблемою у Росії 1917 року було те, що переважна частина сільськогосподарських земель знаходилася у великих землевласників. Більшість селян були малоземельні та потребували збільшення земельних наділів.

 

 

Попри усі відмінності, у російських соціалістів у 1917 році були і спільні риси. Крім загальнодемократичних вимог (встановлення демократичної республіки, восьмигодинного робочого дня, свободи слова, друку, совісті тощо) у переважно селянській Росії усі вони вимагали поміщицькі землірозділити між селянами БЕЗ викупу. Зрозуміло, це не могло сподобатися поміщикам.

Ще одною спільною рисою російських соціалістів було те, що вони виступали проти української державності, хоча й не заперечували проти культурної автономії українців.

Проте, український національно-визвольний рух отримав потужний поштовх з початком революції у Росії. Очолили цей рух українські соціалісти.

2 (15) березня 1917 року, коли у Петрограді утворили Тимчасовий уряд, з’явилася Рада робітничих депутатів у Харкові, а 3 (16) березня – у Києві, згодом у інших українських містах ( Катеринослав, Кременчук, Луганськ, Полтава тощо). Пізніше з’явилися Ради робітничих, селянських та солдатських депутатів в усіх регіонах Наддніпрянської України.

4 (17) березня одночасно з утворенням у Києві нового органу місцевої влади Ради об’єднаних громадських організацій, з’явився представницький український орган – Українська Центральна Рада. Ініціатором створення Центральної Ради стало керівництво єдиної на той час організації всеукраїнського масштабу – міжпартійного політичного блоку під назвою “Товариство українських поступовців”(ТУП)(Андрій В’язлов, Дмитро Дорошенко, Андрій Ніковський та інші).

Крім керівництва ТУП до Центральної Ради увійшли представники православного духовенства, українських соціал-демократів, культурно – освітніх, кооперативних, військових, студентських та інших організацій, громад і гуртків, а також від наукових товариств – Українського наукового товариства, Товариства українських техніків та агрономів, Українського педагогічного товариства.

Головою Центральної Радизаочно обрали лідера всеукраїнського руху за національне відродження, історика, професора Михайла Грушевського (1866-1934). Він на той час ще не встиг повернутися зі заслання. У першій відозві Центральної Ради до українського народу 9(22) березня кінцевою метою національно – визвольного руху вважалася тоді підготовка до всенародних Установчих Зборів, на яких домагатися автономії України в побудованій на федеративних засадах Росії. Про незалежність України тоді ще не згадували.

 

 

Отже, на відміну від загальноросійського двовладдя на Наддніпрянській Україні була ще третя влада, яка впевнено заявляла про себе – Українська Центральна Рада.

Провідну роль у Центральній Раді відігравали представники українських соціалістичних партій.

Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), визначними діячами якої були Володимир Винниченко та Симон Петлюра, відрізнялася за своєю програмою від партії всеросійських меншовиків (РСДРП) тим, що підтримувала гасла автономії України. Центральне керівництво меншовиків вороже ставилося до спроб Центральної Ради стати органом державної влади.

Іншою впливовою українською соціалістичною партією була Українська партія соціалістів – революціонерів (УПСР), організаторами якої стали студенти, вік яких не перебільшував 25 років : Володимир Залізняк, Микола Ковалевський, Олександр Севрюк та інші. Саме з цією партією зв’язав свою політичну долю Михайло Грушевський. Найбільшим впливом українські есери користувалися на селі. Принципова розбіжність їх з всеросійськими есерами полягала в тому, що УПСР вимагала негайного впровадження широкої національно-територіальної автономії України.

 

 

6-8 (19-21) квітня 1917 року керівництво Центральної Ради скликало Всеукраїнський національний конгрес. Він відіграв важливу роль у справі піднесення авторитету Центральної Ради, перетворення її у верховний орган, центр українського політичного життя та національного визвольного руху, що виходив на якісно нові рубежі. За висловом Володимира Винниченка, після Конгресу Українська Центральна Рада стала «дійсно представницьким, законним (за законами революційного часу) органом усієї української демократії».

На конгресі було обрано новий склад Центральної Ради. Дві третини депутатських мандатів отримали губернії та міста, одну третину – центральні комітети партій та інші установи. Саме тоді було вирішено перетворити Центральну Раду з органу, що представляв інтереси українців, на краєвий орган влади. З цією метою вона повинна була розширити свій склад за рахунок представництва національних меншостей. Це рішення було дуже актуальним, скажимо для Луцька, де близько 90% населення складали євреї.

10(23) червня 1917 року виконавчий комітет Центральної Ради схвалив документ з урочистою назвою “Універсал Української Центральної Ради до українського народу, на Україні й поза Україною сущого”, який заступник голови Центральної Ради Володимир Винниченко оголосивв останній день 2 – го військового з’їзду, що відбувався у Києві з 5 (18) червня. Центральна Рада оголошувала себе органом, здатним приймати акти конституційного значення – універсали. Проголошувалася, що український народ має право сам розпоряджатися своєю долею, і це буде зроблено через Українські Установчі Збори. Цей документ отримав пізніше назву Перший універсал Центральної Ради.

15(28) червня Центральна Рада утворила виконавчий орган влади – Генеральний секретаріат, який очолив Володимир Винниченко. Це був перший у ХХ столітті український уряд.

Документ, відомий як Другий Універсал Центральної Ради, був компромісом Центральної Ради з Тимчасовим урядом, який досить вороже сприйняв Перший Універсал. У Другому Універсалі, датованому 3(16) липня, зазначалося, що Центральна Рада має поповнитися найближчим часом представниками від інших народів, після чого стане єдиним найвищим органом революційної демократії України. За згодою з національними меншинами Центральна Рада підготує закон про автономний устрій України для внесення його на затвердження Установчих зборів.

До затвердження цього закону Центральна Рада зобов’язувалася не здійснювати самочинно автономії України. Фактично, за Другим Універсалом Центральна Рада зробила істотні поступки Тимчасовому урядові, який прагнув обмежити національно – визвольний рух певними рамками. Для українців важливість укладеної угоди істотно знижувалася тим, що не окреслювалася територія, на яку поширювалася влада Центральної Ради та її Генерального секретаріату.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.