У першій частині серії публікацій про історію луцької вулиці Ярощука ішлося про самі початки – садибу Зайковських і відомого діяча Волошиновського. Сьогодні мешканці вулиці Матейка гостинно відкривають двері і запрошують у свій атмосферний час. Це не залишить вас байдужими.

 

Колаж Олександра Котиса

 

Єврейський квартал

Початок вул. Матейка був частиною штетлу – місцем компактного проживання євреїв, де панував власний неповторний уклад життя, своя містечкова архітектура та планування вулиць. Завдяки міжвоєнній пресі ми дізналися, хто жив у цій частині вулиці. Дерев’яний одноповерховий обкладений цеглою будинок на Матейка, 1 належав Йойні Фельденкройцу. В газеті «Волинський огляд» знаходимо інформацію, що той займався підприємництвом, мав у користуванні ділянку лісу у Тростянецькому лісництві Луцького повіту.

В архіві є запис із проханням Хінди Фельденкройц, мабуть дружини Йойни, про будівництво крамниці наприкінці 1929 року. Місто дало дозвіл, але зобов’язало подружжя збудувати магазин «на 15 см вище рівня вулиці, стіни поштукатурити чистим вапняним тиньком і покрити дах вогнетривким матеріалом». Магістрат пильно стежив за зовнішнім виглядом вулиць та будинків: регламентував поверховість, вікна, балкони, декоративні деталі та вивіски. Орендар магазину Давид Фрідман продавав там споживчі товари. У 1937 році у цьому будинку працював присяжний землемір Ян Візнер.  

З протилежного боку на Матейка, 2 знаходились володіння Ісаака Осипова. 6 грудня 1927 року І. Осипов помер і Мировий суд в Луцьку через пресу закликав спадкоємців заявити права на нерухомість: цегляний та дерев’яний будинки. У 30-х роках за цією адресою знаходилась «Польська майстерня взуття» Владислава Мєнчинського.

 

Осипов. З архіву Вальдемара Пясецького

 

За адресою Матейка, 3 знаходилось просторе приміщення, яке на карті вулиці 1929 р. було позначене зіркою Давида. Так позначали синагоги або єврейські молитовні будинки. Приміщення і невеликий дерев’яний будинок за цією адресою належав Тупелесу Мейєру.

На вул. Матейка, 4 стояли два дерев’яні будинки, яким володіли кравець Ваксман Борух та Вельдер Йозеф Лейба. З власником будинку на вул. Матейка, 5 пов’язана історія з Гродського (Земського) Суду в Луцьку. Один чоловік на ім’я Олександр Сербецький загубив вексель на суму 950 злотих. У вересні 1932 року на прохання Варшавського страхового товариства Гродський суд викликав тих, кому за векселем належалось виплати:  Роману Зиссу з Гіркої Полонки та Йозефу Лейбі-Кулу з вул. Матейка, 5.

У  будинку під номером 6 проживала Овшия Клепач. На Матейка, 7 мешкали Сімха Мілхікер і Мошко Шейнер. У червні 1924 року вони зареєстрували фірму «S. Milchiker i M. Szejner» за адресою Ягелонська, 21 (нині Л. Українки). Підприємство торгувало виробами із заліза.  У дерев’яних будиночках поруч жили Куліс Берко та Едерман Бенцьон Алтер.

У 1928 році за адресою Матейка, 11 проживали фельдшер Марія Голованова та лікар Олександр Тумінський. А на бічній вулиці Ожешкової (Сверстюка) мешкали та приймали пацієнтів відомі у Луцьку та на Волині лікарі.  

 

 

Одноповерховий дерев'яний будинок обкладений цеглою на вул Матейка, 12 належав Срулеві Охману. У вересні 1929 року цю нерухомість продавали на публічних торгах, звідси й інформація про власника.  

Під час війни нацисти нищівними бомбардуванням перетворили Вульку на руїну, стерши з лиця землі єврейський штетл, частина колишньої вул. Матейка від вул. Б.Хороброго (пр.Волі) до Закопянської (вул. С. Бандери).

Зенон Пашковський, котрий жив на вул. Садовій (Будівельників), залишив спогади про руйнування вул. Ярощука та пр. Волі на початку німецько-радянської війни.

 

«Місто вже не палало – не було чому палати. Вцілілі люди снували серед згарищ і руїн, шукаючи залишки їстівних запасів. Одного разу пішов туди й батько, взявши мене з собою. Пам’ятаю, як я став над величезною вирвою від бомби в місці, де знаходилися будинки та крамниці на перетині вул. Матейка та Болеслава Хороброго. На дні воронки, глибиною в кілька людських зростів, виблискувала вода, а по боках виступали з землі білі уламки гіпсової форми, в яких я впізнав шмат голови Сталіна… Коли я підвів голову, куди не сягав зір, простягався вільний, горбистий простір з фрагментами цегляних коминів, що височіли де-не-де та похиленими людськими постатями, які греблися на румовищах. Найближчим видимим будинком був Православний Собор і дерева міського саду».

 

Воєнні руйнування. Вулиця Ярощука – зверху. Фото з архіву Нідерандського інститут військової документації

 

До війни приблизно 16 тисяч євреїв становили 40% населення Луцька, у 1941 р. їх число зросло до 19500, а після війни залишились… одиниці. Одразу після окупації міста відбувся погром за участі місцевого шумовиння, а півтори тисячі лучан розстріляли в замку. Вцілілих євреїв переселили у гетто, але вже в серпні 1942 р. нацисти у Гіркій Полонці розстріляли від 15 до 17 тисяч луцьких євреїв.

Офіс землеміра

На вул. Матейка, 14 (тепер будинок братства ОУН-УПА) мешкав відомий луцький землемір, який багато років обслуговував володіння Зайковських – Яків Євплов. Ця адреса фігурує на багатьох документах міста, адже землемір мав привілейований статус уповноваженого Міністром аграрних реформ. У 1927 р. він брав участь у конкурсі щодо створення детального обмірного плану міста. Також він непогано заробляв на теренах Волині – у міжвоєнний період проводилось парцелювання (поділ на ділянки державних, поміщицьких земель та покинутих маєтків). Державний парцеляційний фонд знаходився під керівництвом Міністра аграрних реформ, а в Луцьку парцеляцією відало окружне земельне управління.

Землеміри та геодезисти у зв’язку з земельною реформою мали чимало роботи на Волині. Поруч із землеміром Я. Євпловом на вул. Матейка, 18 у 1939 р. мешкав його колега Ромуальд Адамчевський. Сама ж нерухомість до 1934 р. належала Йосифу і Айзик-Вольфу Штрахманам. На ділянці стояв дерев’яний будинок на 6 кімнат та 2 кухні обкладений цеглою під рубероїдом з дерев’яним заскленим ґанком та цегляною добудовою.

Між сучасним Центром зайнятості та кількаповерховим котеджем за високим парканом у глибині вулиці у міжвоєнний час тулився провулок і будинок під номером 14а, де мешкав фельдшер Ян Восінський. Наприкінці 20-х років він розшукував своє свідоцтво про ступінь фельдшера медицини видане Губернським медичним управлінням у Житомирі. На початку Першої світової війни свідоцтво разом з канцелярією Луцького предводителя дворянства вивезли до Житомира, де воно згинуло і фельдшер з допомогою преси намагався розшукати свій втрачений документ.

Вілла для еліти

У 20-х роках в Луцьку з’явилась оселя, що стала еталоном житлового будівництва першої половини ХХ ст. У наші дні вілла за адресою Ярощука, 12 доведена власниками до руїни. У міжвоєнний період тут мешкали та працювали другий президент Луцька (так називалась посада мера) Ян Сушинський, а також архітектор Казимир Яніцький, який зводив будівлю окружного земельного управління (сучасного Волинського краєзнавчого музею).

 

Ян Сушинський

 

За адресою Матейка, 16 було усе, про що тодішні лучани могли лише мріяти. Цегляний будинок під черепицею мав дві тераси. У підвальному приміщенні містилося обладнання для центрального опалення, пральня, два льохи. На першому поверсі – п’ять кімнат, приміщення для прислуги, кухня, ванна кімната, два окремих санвузли. На другий поверх вели кам’яні сходи, а там п’ять кімнат, приміщення для покоївки, дві великі тераси. Центральне постачання гарячої води, електрообладнання, підлоги з дубу, а поруч із особняком гостьовий дерев’яний будиночок під ґонтою та криниця. Сюди провели телефон і передбачили заїзд для авто.

Вілла причаровувала кожного перехожого. У книзі «Архітектура і містобудування Західної Волині 1921-1939 років» Ольга Михайлишин зазначає, що він ще й досі має значну історико-архітектурну цінність, адже є добрим зразком «садибного» стилю. Законодавці цього стилю брали за взірець місцеве бароко та ренесанс. Дослідниця звертає увагу на характерне оформлення мезоніну волютами (криволінійні елементи з завитками), форму даху зі зламом та двоколонний ґанок при вході.

Ще один розкішний елемент будинку – величезне панорамне вікно у залі на першому поверсі з чудовим видом на сад у внутрішньому дворику. На обмірному плані вулиці 1929 р. зазначено, що земля навколо будинку належала Розалії Балінській. Що ж до мешканців цього будинку, то другий мер міжвоєнного Луцька славився знаннями з історії міста. Його фото прикрашають старовинні видання про Луцьк та Волинь. У 1922 р. він приймав у Луцьку Юзефа Пілсудського. Сушинський був членом правління Волинського товариства краєзнавства та опіки над пам’ятками минулого. Стараннями товариства у 1929 р. заснований Волинський музей, який став основою сучасного Волинського краєзнавчого музею.

 

Це фото 2012 року. Зараз будинок виглядає значно гірше

 

За адресою Матейка, 16 містилось архітектурне бюро Казимира Яніцького, яке ми знаходимо у телефонному довіднику 32-33 рр. Під керівництвом цього зодчого у 1928-1930 рр. зведена красива і величава споруда окружного земельного управління, яка поєднала риси класицизму і садибного стилю. Сьогодні тут знаходиться Волинський краєзнавчий музей. У вересні 1933 р. дружина архітектора Ядвіга Яніцька продала будинок Михайлові Димші: саме тоді Казимир Яніцький переїхав працювати до Бреста. Перед війною тут мешкав асоційований суддя, 31-річний Збіґнєв-Генрик Ґрабовскі та молодий інженер Чеслав-Євгеніуш Вайда. У радянські часи в будівлі теж гніздилася еліта – робітничо-селянська – відомий секретар Волинського обкому партії Федір Калита.

Перші волинські феміністки

На Матейка, 20 у 30-х рр. знаходився офіс організації «Спілка громадської праці жінок» – потужного товариства, яке об’єднувало впливових лучанок: дружин урядовців, суддей, офіцерів і не тільки. Організацією керувала дружина воєводи – Юлія Юзефська. Це товариство стало прообразом сучасних неурядових організацій: у ній не ділили людей за етнічною чи релігійною ознакою, допомагали убогим, читали лекції для молодих мам, влаштовували благодійні аукціони, купували медичне обладнання. У в другій половині 30-х рр. організація мала 1300 членів і понад 40 відділів на Волині.

Організація тут запустила їдальню, де три працівниці підгодовували 200  дітей м'ясним або молочним супом, гуляшем, молочною кавою і хлібом з повидлом. На Великдень малюки отримували пакунки з ласощами: ковбасою, випічкою, салом. Наприклад у квітні 1937 р. роздали 450 пакетів вартістю по 2,50 злотих. Закупляли черевики і панчохи – дехто приходив за пакунком босоніж.

Організація створила Станцію опіки матері та дитини, яка опікувалась трьома сотнями дітьми, здебільшого із найбідніших сімей – «це діти золотушні, рахітичні, зі збільшеними гландами, анемічні та загалом кволі», читаємо у матеріалах товариства. Вакцинації та обов’язкових медоглядів тоді не існувало. Окрім харчування та риб’ячого жиру, організація восени та взимку кварцувала дітей «штучним сонцем». Для закупівлі кварцової лампи займались краудфандингом – «вівторкові чаювання» для збору пожертв – товариські зустрічі з патефоном, іграми та ілюстрованими часописами.

Організація підтримувала місцеві промисли – закуповувала у майстрів вишиті скатертини тощо. Діяли курси крою, шиття, які відвідували 42 особи: 20 польок, 9 українок, 9 єврейок та 4 чешки. Заняття проводили і для ув’язнених жінок: вчили читати, писати, лічити.

Рекламне оголошення в газеті про оренду помешкання дозволяє зазирнути всередину будівлі організації на Матейка, 20: «9 кімнат з кухнею, з широкою верандою, садом і подвір’ям, водопроводом і каналізацією». Офіс організації знаходився тут до 1936 року. Його прикрашали мистецькі речі. Пізніше жінки-активістки переїхали на вул. Міцкевича, 5. У 1937 р. у цьому будинку проживав лучанин Володимир Вєршковський: цей городянин також загубив казначейське посвідчення і дав знати про себе у пресі.

 

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.