Як у 2004 році скорочували луцьку авіаційну бомбардувальну бригаду.

Після війни у Луцьку розмістилися військові авіатори. 289 Нікопольська двох орденів Червоного Прапора авіаційна дивізія була підпорядкована 14 повітряній армії (з 1994 року – 14авіаційний корпус), що у Львові. З 1948 року управління дивізії знаходилося у Луцьку. У свою чергу, до складу дивізії входили три бомбардувальних полки, один з яких теж з 1948 року був дислокований у Луцьку. 806-й бомбардувальний ордена Суворова третього ступеня авіаційний полк.

 Управління дивізії розташовувалося на початку сучасної вулиці Івана Огієнка (колишня Героїв – прикордонників) неподалік від стадіону та Меморіалу. Управління полку – у військовому містечку №51, що на вулиці Привокзальній (колишня Ленінградська). У цьому ж містечку за часів незалежної України знаходилися, крім авіаполку, інші військові частини. Авіаційно-технічна база, що займалася всебічним забезпеченням полку, та ракетно-технічна база. Остання розташовувалася у містечку за колючим дротом, їх називали “хітрачі”( від слова “хитрий“). Підпорядковувалися хітрачі безпосередньо командуванню 14 авіаційного корпусу, дивізія не мала до них жодного стоунку.

Бойові літаки, більша частина техніки, сховища, у тому числі боєприпасів, пальномастильних матеріалів з вартами, що їх охороняють, знаходилися на військовому аеродромі на Ківерцівській. Тут же були деякі підрозділи полку, авіаційно-технічної бази та “хітрачів”.

Також у Луцьку знаходилися частини Військово-Повітряних сил України в іншому районі міста – у військовому містечку на вулиці Червоного Хреста. Тут були батальйон зв’язку, що обслуговував дивізію, вертолітна ескадрилья та окремий батальйон автоматизованого управління (ОБАУ) – військова частина, що була виведена з Німеччини на початку 1990-х.

 

 

Протягом перших років незалежності України керівництвом Збройних Сил України постійно проводилися заходи щодо оптимізації чисельності війська. У 1991 році на території України знаходилося 980 тисяч військовослужбовців та працівників колишньої Радянської армії. На кінець 2003 року українське військо складало 355 тисяч осіб.

Авіаційні частини Луцька теж відчули на собі організаційні заходи керівництва ЗСУ. Показова авіаційно-технічна база, штаб якої знаходився у містечку на Привокзальній. Ця частина, рівнозначна полку, була створена на основі ОБАТЗ (окремий батальйон аеродромно-технічного забезпечення) у 1989 році. Складалася з управління і підрозділів, серед яких основними були батальйон аеродромно-технічного забезпечення (БАТЗ) та батальйон зв’язку та радіотехнічного забезпечення (БЗ та РТЗ). Перша перетрубація сталася 1995 року. Батальйон зв’язку та радіотехнічного забезпечення став окремою частиною. Щоб база залишалася частиною полкового рівня, згодомстворили новий підрозділ – батальйон охорони, який складався з двох рот. Раніше була одна рота, хоча загальна чисельність майже не змінилася. Наступні оргзаходи відбулися 1999 року. У базі розформували управління обох батальйонів (охорони та БАТЗ), внаслідок чого було створено авіаційно-технічну базу 2 розряду (не полкового вже, а нижчого – батальйонного рівня). Хоча чисельність практично не змінилася, тільки посади керівного складу стали на ранг нижче.

У 2001 році було розформовано управління Луцької авіаційної дивізії, одночасно з дивізією припинив існування батальйон зв’язку, що на Червоного Хреста. Сусідню з батальйоном частину – вертолітну ескадрилью скоротили ще 1998 року.

Правонаступницею дивізії у 2001 році стала щойно створена військова частина – авіаційна база. До неї увійшло управління колишньої дивізії, авіаційно-технічна база та ряд підрозділів авіаційного полку (технічна експлуатаційна частина, спеціальна інженерна служба тощо). Дві роти охорони, технічна та аеродромно-експлуатаційна роти черговий раз стали ядром батальйону охорони та БАТЗ у складі авіаційної бази. БЗ та РТЗ також став підрозділом цієї частини. Полк було підпорядковано новоствореній авіабазі, але він залишався ще окремою частиною.

 

 

2002 року скоротили ракетно-технічну базу (“хітрачів”), а наступного, 2003 року – ОБАУ (останню частину , що залишалася у містечку на Червоного Хреста). Цього ж року за проведеними оргзаходами внаслідок об’єднання авіаційної бази з полком з’явилася авіаційна бомбардувальна бригада. Це сталося 1 серпня 2003 року.

 Зазначу, що у бригаді вже не було батальйону охорони (командир зі штатно-посадовою категорією “підполковник“). Хоча обсяг завдань охорони був постійно однаковим, замість батальйону залишилася рота з приблизно такою же штатної чисельністю. Командир зі штатно-посадовою категорією всього лиш капітан. Важкі для розуміння цивільної (та чого гріха таїти, і переважної кількості військових) людини ці організаційні заходи…

Таким чином, у Луцьку залишилася остання військова авіаційна частина. Їй залишалося існувати трохи більше року – до 30 жовтня 2004 року. Саме цього дня припинила існування луцька авіаційна бригада.

Наприкінці 2003 року керівництво України на чолі з Президентом Леонідом Кучмою прийняло рішення провести радикальне скорочення особового складу Збройних Сил України. Пов’язано це було з намаганням України створити невелику, але добре навчену, мобільну, всебічно забезпечену армію відповідно до стандартів НАТО. За рахунок зменшення кількості військовослужбовців планувалося покращити стан озброєння та навченості ЗСУ. Згідно до планів, розраховували до 2015 року створити армію чисельністю 90-100 тисяч осіб. Нагадаю, що на кінець 2003 року мали 355-тисячне українське військо.

Протягом 2004-2005 років планували скоротити 155 тисяч осіб, тобто більше 40 відсотків ЗСУ. З них у 2004 році – 85 тисяч (майже четверту частину війська) , а у 2005 – 70 тисяч. На 31 грудня 2005 року мали вийти на показник 200 тисяч. Реально ж протягом 2004 року скоротили 70 тисяч, а у 2005 – 40 тисяч. На показник 200 тисяч вийшли у кінці 2007 року.

Як зазначав міністр оборони України генерал армії України Степан Полторак, чисельність Збройних сил в 2014 році становила 150 тисяч осіб. На сьогоднішній день чисельність української армії – 255 тисяч осіб. Тобто як у 2005 році.

 

 

Останній раз таке масштабне скорочення відбувалося у СРСР на початку 1960-х років. У той час керівником Радянського Союзу був Микита Хрущов. Було скорочено понад мільйон військовослужбовців (десь третина Радянської армії). Тоді з’явився ядерний щит – новостворені Ракетні війська стратегічного призначення. І Хрущов вирішив, що багаточисельна армія непотрібна. Під утилізацію тоді потрапили навіть щойно побудовані крейсери, лінкори та фрегати.

Керівництво проведенням організаційних заходів було покладене на міністра оборони України Євгена Марчука (на посаді з 25 червня 2003 по 23 вересня 2004 року) та начальника Генерального штабу генерал-полковника Олександра Затинайка (на посаді з 13 серпня 2002 по 3 червня 2004 року).

Разом з луцькою бомбардувальною бригадою також під скорочення попадали ще дві бригади 14 авіаційного корпусу: штурмова (місто ЧортківТернопільської області) та розвідувальна (місто Коломия Івано-Франківської області).

На виконання Указу Президента України “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України” від 25 листопада 2003 року міністр оборони Є. Марчук видав 28 січня 2004 року директиву “Про окремі питання скорочення чисельності особового складу та інфраструктури Збройних Сил України”.

Як наголошував у цій директиві голова оборонного відомства, “зменшення чисельності українського війська не повинно відбуватися за рахунок звільнення кращих військовослужбовців та осіб, що не набули права на пенсію, матерів-одиночок, годувальників багатодітних сімей і тих, хто виховує дітей-інвалідів.”

 Зазначу, що разом з військовими частинами під скорочення підпадали також і деякі вищі військово-навчальні заклади. Причому курсантів цих закладів мали перевести у споріднені цивільні заклади. Але на практиці до цього не дійшло.

Не знаю, як планували скорочення зверху, але знизу воно на початковому етапі відбувалося, як то кажуть, “ліс рубять, тріски летять”.

 Командування зібрало весь особовий склад та оголосило, що до 30 жовтня 2004 року бригада підлягає розформуванню. Замість неї для обслуговування аеродрому та зберігання техніки, що не підлягає перевезенню, буде створена база зберігання авіаційної техніки (БЗАТ) – частина, прирівнена до батальйону. Усі військовослужбовці, що не будуть призначені до БЗАТ, підлягають скороченню.

Скорочення повинно початися відразу, для цього керівництво частини склало список, кого коли звільняти. Рознарядка по місяцях. Першими планували звільняти тих, хто не бажає служити та тих, до посадових обов’язків яких не входить здача техніки, майна, документації частини тощо. Усіх письмово попередили про скорочення посад та дали направлення на проходження військово-лікарської комісії щодо придатності до військової служби. Передбачали, що першими будуть звільняти тих, хто має право на пенсію за вислугою років. Тоді таке право мали ті, хто відслужив 20 календарних років або 20 років у пільговому відношенні. Наприклад, після військового училища відслужив років 8 (там, де рік йде за два роки – підводні човни, віддалені райони тощо). У 30 років міг йти на пенсію. Для довідки – тепер встановлено тільки календарну вислугу років. Саме зараз – 23 роки, з 1 жовтня 2021 року і надалі – 25 років. Як виняток, для льотного складу – 20 календарних років.

Крім того, у перші списки на звільнення (на лютий та березень) мали попасти порушники військової дисципліни, посередні фахівці та ті, хто мав багато службових стягнень. З ними проводилася відповідна робота : попереджали, якщо не напишеш рапорт на звільнення за “хорошею” статтею з усіма пільгами та виплатами за скороченням штату, звільнимо за “поганою” за невиконання умов контракту або по службовій невідповідності. Відповідно без вихідної допомоги та збереження черги на отримання житла.

 Але реально у списки тих, хто підлягав звільненню у перші місяці року попадали й ті, хто не мав стягнень, не мав права на пенсію. Пропонували звільнятисяза скороченням тим офіцерам та прапорщикам, кому до пенсії залишалося рік-два.Більше всього дивувало та обурювало, що пропонували звільнятися навіть молодим лейтенантам-випускникам минулого, 2003, року. Можна зрозуміти командирів, які хотіли позбутися порушників дисципліни чи фахово непрофесійних підлеглих. На кшталт природнього відбору. Але чим завинила молодь, яка себе й проявити ще нічим не встигла? На навчання яких держава витратила чималі кошти. Проте усіх, хто попав у списки звільнених, командування переконувало писати рапорти з проханням звільнити у зв’язку з реформуванням. Мовляв, без цього рапорту не приймуть документи на звільнення.

Зазначу, що на початку року інших вакансій для продовження служби не пропонували. “Рекомендували”, м’яко кажучи, звільнитися “по-хорошому”, щоб твою службову діяльність не почали розглядати під “мікроскопом” з відповідними дисциплінарними висновками. Дехто під тиском погоджувався написати рапорт на звільнення за скороченням у зв'язку з реформуванням. Більшість виявляла спротив.

 

 

Згідно з українським законодавством, звільнити офіцера за вищезазначеною статтею мав право лише Міністр оборони України. Офіцери, які не бажали звільнятися, писали рапорти приблизно такого змісту. “Від звільнення відмовляюсь. Прошу призначити на посаду у будь-якому регіоні України. У випадку мого звільнення без моєї згоди особову справу прошу відправити у такий-то військовий комісаріат”. І з таким рапортом документи відправляли на звільнення. Хоча, чесно кажучи, не знаю жодного офіцера, який написавши подібний рапорт, був би звільнений за скороченням.

Зі звільненням прапорщиків все було значно простіше. Їх звільняв командувач Військово-Повітряних сил незалежно від того, якого змісту рапорти вони писали. Хоча мені відомо багато випадків, коли звільнені за скороченням прапорщики за рішенням суду відновлювалися без проблем на службі. З виплатою грошового забезпечення за період після звільнення. Більш того, відомі випадки, коли за рішенням суду відновлювалися на службі офіцери, які під тиском написали рапорти на звільнення. Складається враження, що усі ці примусові рапорти на звільнення не мали юридичної сили. Правова база скорочення тоді нагадувала якусь “фількіну грамоту”.

 Єдина категорія, якої скорочення не зачепило, були військовослужбовці служби за контрактом: сержанти та солдати. Для них знайшлися вакансії у інших гарнізонах України. Але враховуючи, що контрактники були переважно місцеві, бажання служити далі виявили одиниці.

Слід визначити три основні причини, з яких на початку року офіцери не мали особливого бажання писати рапорти на звільнення. І ті, хто бажав звільнитися з армії, також.

Ті офіцери, що не проходили строкової служби, поступали у військові навчальні заклади на початку серпня. Щоб закрити календарний рік для отримання більшої грошової виплатипо звільненню або більшої пенсії, треба було звільнитися саме не раніше серпня.

Офіцери, хто мав право на пенсію за вислугою років, бажали також отримати статус ветерана ЗСУ. Для цього треба відслужити 25 календарних років. Ветерани по звільненню мали і мають тепер ряд суттєвих пільг, зокрема, 50% знижку на оплату квартири та комунальних послуг, безкоштовний проїзд у громадському транспорті та санаторно-курортне лікування.

Усі, хто хотів звільнитися, чекали закону про соціальні гарантії при скороченні під час реформування. У червні 2004 року Верховна Рада прийняла закон“Про державні гарантії соціального захистувійськовослужбовців, які звільняються із служби у зв’язку з реформуванням Збройних Сил України,та членів їхніх сімей“. Відповідно до цього закону гарантувалося надання допомоги звільненим. Крім того, статус ветерана ЗСУ надавався тим, хто мав календарну вислугу 20 років. Був у законі й один цікавий пункт, пізніше визнаний неконституційним. Він стосувався надання житла звільненим під час реформування. Протягом трьох років їх мали забезпечити житлом, незалежно від вислуги років. Молодий лейтенант, що року не прослужив після закінчення училища, міг при звільненні розраховувати на отримання житла через три роки. Це було б несправедливим по відношенню до тих, хто тривалий час чекає житло, і під скорочення не підпадає. Але цей пункт так і залишився суто декларативним. Ані через 3 роки, ані через 14 років за цим законом житла не отримав ніхто. Але кількість бажаючих звільнитися зросла.

Влітку 2004 року бажаючим служити почали, нарешті, шукати вакансії. Після того, як у вересні міністром оборони України став генерал армії Олександр Кузьмук, кожному офіцеру, який мав бажання продовжити службу, кадрові органи зобов’язані були запропонувати посади. Період “махання шашкою” припинився.

Бойові літаки СУ-24 перебазували у Старокостянтинів (Хмельницька область). Там тепер єдина в ЗСУ бомбардувально-розвідувальна авіаційна бригада. Частина техніки залишилася у Луцьку, в БЗАТі. Пізніше БЗАТ було переформовано у авіаційну комендатуру.

Ті авіатори, які мали бажання служити, були переведені до інших гарнізонів. Дехто після звільнення продовжив службу у інших силових структурах (прикордонники, ДСНС, МВС тощо). Дехто, не виявивши бажання їхати з Луцька, став шукати себе у цивільному житті.

30 жовтня 2004 року авіаційна бомбардувальна бригада припинила існування. Цей день також став останнім для чортківської та коломийської авіабригад.

Не маю мети міркувати щодо доцільності чи недоцільності скорочення авіаційних бригад 2004 року. В кінцевому рахунку, це було рішення керівництва України. Не у моїй це компетенції, я не експерт. Нехай висновки роблять фахівці. Свій остаточний вердикт зробить Історія. Можна лише впевнено відзначити, що десять років потому, у 2014 році, коли почалася російська агресія на Сході України, скорочення чисельності ЗСУсуттєво не вплинуло на покращення якісних показників українського війська. Кількість не перейшла у якість.

 Скорочення не вплинуло на зміцнення української армії, проте позначилося на долях та подальшому світогляді луцьких авіаторів.Багато хто з гіркотою згадує той важкий 2004. Чимало військових не бачили себе поза військом. Це був їх зміст життя. Пам’ятають ті, хто потрапив під оптимізацію чисельності ЗСУ, як керівництво закликало трохи потерпіти під час недовиплат грошового забезпечення у 1990-ті роки. Терпіли й шукали інші шляхи, щоб прогодувати свої сім’ї. Не треба лишній раз згадувати про житлову проблему. Житла для військових авіаторів як не було, так і нема. Одні пусті обіцянки…

Проте, військові авіатори сумлінно виконували свій священний обов’язок по захисту мирного неба України.

Я не випадково поставив знак питання у заголовку статті “Фінал авіаційної епохи? “Відповідно до рішення керівництва України цього року заплановано перебазування на луцький аеродром з аеродрома Кульбакіно (Миколаїв) 204-ої Севастопольської бригади тактичної авіації імені Олександра Покришкіна. Раніше ця частина дислокувалася на аеродромі Бельбек поблизу Севастополя. Пам’ятаєте, як у березні2014 року на чолі з командиром бригади Юлієм Мамчуром (нині – народний депутат України) без зброї, під бойовим стягом Севастопольської бригади тактичної авіації імені Олександра Покришкіна та Державним прапором України, співаючи гімн України, воїни частини рушили у бік озброєних проросійських вояків, що блокували прохід до військової частини?

Хочеться сподіватися, що Севастопольська бригада тактичної авіації стане гідною наступницею звитяжних традицій луцьких військових авіаторів.

 

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.