Федір Стоянович мріє про Венецію. Площа Сан-Марко, канали, гондоли. Але цього літа вони з дружиною їдуть лише до Польщі. Працювати, як і тисячі інших українців.

Волинські роми сьогодні мають ті ж проблеми, що й волинські українці, і схожими методами шукають виходів зі скрути. А до Другої світової війни вони були частиною багатонаціональної екосистеми Волині – поруч із українцями, поляками, євреями, чехами тощо.

Федір Степанович підсуває мені горнятко з чаєм і розповідає, як жили роми на Волині в дорадянські часи. Розповідає так, як згадували в його родині.

 

Анімація Олександра Котиса

 

«Кочове життя пам’ятаю, наче крізь сон», – починає Федір. Він народився 1953 року. Епохи, коли роми мандрували від села до села, не пам’ятає. Тому його розповідь про кочове життя – зі слів батька і старших братів і сестер.

Річний цикл у ромській громаді був чітко розділений на дві частини: теплу і холодну пори року. З квітня-травня по жовтень-листопад громади їздили возами від села до села, у кожному – виконували роботу, яка була потрібна селянам. Принаймні так жили роми-ковалі:

«Розбивали табір: десять-п’ятнадцять повозок. Ставили палатки – називали те приміщення шатром, а тепер кажуть – палатка. Люди з села йшли: замовляли серпи, плуги, сокири, рогачі до печі – все, що треба було на господарстві».

Ковалі в родині Стояновичів були водночас і музиками. Тож коли табір приїздив до села, згадує Федір батькові розповіді, приходила місцева молодь і влаштовували танці. Селяни, знаючи, що до села їде табір, замовляли музикантів на весілля: «То було престижно. Баян, гармошка, гітара, – похідні інструменти. Скрипка, бубен».

Табір розбивали на березі річки чи на лузі – на околиці села. Селяни несли буряки, овес – коней теж треба було годувати. Одразу розкладали похідну кузню. Федір Стоянович розповідає, як це було:

 

 

Коли в одному селі всю роботу зробили, переїжджали в наступне – і по колу, доки не повернуться у перше село. І так минало літо. На холодну пору підселялися до людей: коли наставали морози – возили своїми кіньми дрова з лісу. Навесні виорювали городи, засівали поля і після того їхали далі.

Федір Степанович трохи ностальгує за часами, що минули, і яких він не застав:

 «Зараз так би не було – українець до українця лише за запрошенням заходить в гості. А тоді люди були добродушні й милосердні одні до одних».

Взимку, поки жили в селі, ромські діти ходили до школи. Шкільний рік тривав для них півроку: з листопада до травня. «Ото й всенька була наука», – каже Федір.

Визнає, неграмотні були, бо яка ж це школа: «все було примітивне». З іншого боку, тоді й українці не були надто вчені. Його батько з кожної школи брав довідку про те, що дитина її відвідувала. Сам учив дітей букварика – батько закінчив чотири церковні класи.

Тут Федір Степанович згадує щось і дістає з полиці абетку ромською мовою. Її видала десять років тому Волинська організація ромів «Терне рома», де він є заступником голови правління. На перших сторінках – ромські прапор і гімн.

 

 

До речі, Федір належить до тих, хто наполягає, що варто казати «ром», а не «циган», хоча, звісно, у ті часи, про які розповідає, серед українців його родину знали саме як циганів. Самоназву народу – рома, із наголосом на останньому складі, – прийняли на Всесвітньому ромському конгресі в Лондоні в 1971 році. Слово «циган» означає, якщо заглибитися в його давньогрецьке походження, недоторканий.

***

У 1956 році в СРСР виходить закон про осілість («О приобщении к труду цыган, занимающихся бродяжничеством»). Як пише дослідник ромів Ніколай Бєссонов, автори закону передбачили заходи, які мали б полегшити ромам перехід до осілого способу життя. Місцева влада мала виділяти їм землю та будинки, працевлаштовувати, стежити, аби дітей віддавали до шкіл.

Федір Стоянович пригадує, що його батькові з родиною дали новий будинок у Старій Вижівці. Але в районному центрі не було роботи, тому родина все одно їздила з місця на місце.

Саме після цього «закону про осілість» перші роми оселилися в Луцьку. Як розповідає Тетяна Логвінюк, голова громадської організації ромів Волині «Терне рома», кільком сім’ям дали землю та матеріали, і дозволили будуватися біля Цукрового заводу. Завод тоді тільки зводили, й там була робота.

Про це згадує сьогодні й Ліда Коржевич, донька коваля Сергія Коржевича, родина якого оселилася тоді в будинках-бараках біля Цукрового.

«Біля Цукрового заводу такі бараки були, як сараї. Там жили і ходили на роботу на завод. Потім самі побудували барак на три сім’ї. Батько мав також свою кухню. Вночі працював на заводі, а вдень – у кузні, у дві зміни. Люди приїжджали до нього до хати: плуги та інші речі робив, що кому треба».

Федір Стоянович розповідає, що біля цукрового заводу опинилися ті ромські родини, які у 1950-х роках кочували неподалік Луцька. Його ж родина на той час переїздила між селами Ковельського й Рожищенського районів – слідом за батьковими місцями праці. Попри указ про осіле життя, «люди звикли переїжджати з місця на місце і не могли в одному поселенні затримуватися». Тож родина їздила, хоч і не кочувала за старим звичаєм, а батька Степана приймали на роботу ковалем: «у колгоспі він завжди був потрібен».

***

Степан, батько Федора Стояновича, не дарма брав довідки зі школи: діти вивчилися. Мій співрозмовник працював шофером, потім у пожежній службі й на залізниці. Після розпаду СРСР, у 1990-х, як тільки не заробляв.

«Видумував комерційні структури», – каже з усмішкою. Возив з країн Балтії одяг і продавав по селах. Тоді кофту можна було виміняти на кілька добрих курей. І спекти їх одразу на вогнищі, а зранку дивитися, як над синіми горами залягає туман – згадує тодішні поїздки Карпатами.

«Роми в нас у Луцьку перші комерсанти, – каже Тетяна Логвінюк. І додає, що дуже багато нині виїздять працювати за кордон. – Незалежно від віку і статі. На полях, на зборах ягід. Їдуть і заробляють гроші. Там немає різниці, хто в тебе працює, аби працював».

 

 

Цей матеріал було підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки Національного фонду на підтримку демократії NED.

 

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.