У 1981 році по завершенню Київського державного художнього інституту молодий художник Микола Куценка за традиційною радянською практикою розподілу спеціалістів приїздить на Волинь і оселяється у Луцьку. Цьому передували роки студій на факультеті станкового живопису, а після 2-ох років навчання – на факультеті монументального живопису в майстерні народного художника України, лауреата Державної премії України імені Тараса Шевченка Миколи Стороженка. Першим замовленням, яке отримав вчорашній випускник столичного вузу в нашому місті, стала розробка ескізу та реалізація мозаїки на тему «Дороги» для Управління магістральних доріг №10.

«Насправді, – сміється Микола Федорович, – першим моїм завданням в Волинських художньо-виробничих майстернях Художнього фонду УРСР було написати якийсь анонс на дошці оголошень для підприємства. Але мені це завдання настільки мені не сподобалося, що я виконав його так, аби мені більше такого не доручали». А одна з його ранніх робіт, якою особливо гордиться художник, зараз прикрашає інтер’єр Галереї мистецтв ВО НСХУ. Це мозаїка з зображенням архангела Гавриїла – його студентське завдання під керівництвом славетного Миколи Стороженка. Молодий монументаліст наслідував усі канони і кольори оригінальної мозаїки «Благовіщення. Архангел Гавриїл», що знаходиться в Софії Київській. Для неї він використав смальту і гальку, яку сам назбирав у Дніпрі. І досі Микола Федорович вважає «Архангела Гавриїла» однією з найскладніших і найважливіших у своїй кар’єрі робіт.

До майстерні художника Миколи Федоровича Куценка мене привела тема, яка зараз набула нового змісту в реаліях пост-радянського культурного простору, – це архітектурно-монументальний спадок СРСР в публічному просторі нашого міста, зокрема мозаїки, які все ще збереглися на фасадах та інтер’єрах кількох установ і підприємств. Микола Куценко є автором двох луцьких декоративних мозаїчних композицій, які досі збереглися. Саме про них наша розмова з художником.

«Восени 1981 року я отримав замовлення на мозаїку для фасаду Управління магістральних доріг №10. В кінці року підприємству важливо було, як тоді казали, «освоїти фонди» – тобто використати виділені йому державою кошти і прозвітуватися про них. Неосвоєння фондів було ознакою поганого господарювання та причиною неотримання таких фондів наступного року. Так почалася моя робота над декоративною композицією на відповідну тему – «Дороги», – розповідає Микола Федорович. – На той час склалося так, що об’єкти монументального мистецтва в основному зводилися до декоративного оформлення зупинок у підпорядкуванні цього всесоюзного транспортного управління. Держава виділяла на це немалі гроші».

І сьогодні волиняни можуть бачити прикрашені мозаїками радянського періоду зупинки транспорту міжміського сполучення в Струмівці, Сокиричах та інших населених пунктах області. Час невблаганний, і вони знаходяться далеко не в найкращому стані: місцями мозаїчні квадратні фрагменти обсипаються. Але деякі павільйони, тим не менш, не втратили свого естетичного вигляду. Їх втілення належить багатьом волинським монументалістам, які тоді працювали в колективі художньо-виробничих майстерень.

Спостерігаючи за сучасними змінами в архітектурному обличчі міста, Микола Федорович відмічає, що мозаїка як декоративний компонент на фасадах і в інтер’єрах фактично ігнорується молодими монументалістами. В СРСР, навпаки, ця техніка, запозичена із візантійської сакральної традиції, була домінуючою з усіх видів монументально-декоративного мистецтва. Окрім того, що вона надавала необхідної патетичності зображенню, мозаїка була також стійкою до часу та погодних умов, не потребуючи реставрації протягом тривалого часу.

В умовах жорсткої централізації усіх галузей життя, твори монументально-декоративного мистецтва як потужний інструмент пропаганди особливо уважно цензурувалися «нагорі». З іншого боку, без суворого фахового обговорення не з’являлася жодна мозаїчна композиція – чи то на фасаді спортзалу, а чи на павільйоні автобусної зупинки. Спочатку вона проходила необхідні етапи від затвердження до реалізації. Микола Федорович розповідає: «Восени 1982 року я розробив ескіз мозаїки і повіз його до Києва на затвердження художньої ради, до якої входило близько 30 фахівців. Підсумком обговорення проекту могло бути його затвердження та виділення коштів на реалізацію, або ж і незатвердження. Бувало і таке, що ескізи повертали на доопрацювання. Мій ескіз був схвалений без суттєвих зауважень. Це була рельєфна формальна вільна композиція на замовлену тему – радянські дороги від міста до міста».

Художник пригадує: «Потім я робив «картон». На мові монументалістів це означає  зробити модель майбутньої роботи в натуральну величину з картону. Це я вже робив взимку. На цій стадії мою роботу оцінювали і робили зауваження члени луцької художньої ради при Волинських художньо-виробничих майстернях, де ми всі працювали: Юрій Герман, Кость Борисюк, Віктор Шингур, Анатолій Клімов, Микола Гевелюк та інші. Я вносив усі необхідні зміни до проекту згідно їхніх зауважень».

Анатолій Клімов і Микола Гевелюк

«Наступним етапом стало нанесення кальки. Це робилося на сухій підлозі за допомогою марлі. А влітку 1983 року я наносив мозаїку на стіну. Рельєф формував бетоном на вставлені в стіну спеціальні штирі, укріплював сіткою, штукатурив цементом. Коли основа підсихала, туди кріпилися квадратики мозаїки і утворювали зображення», – з розповіді Миколи Федоровича зрозуміло, що процес створення мозаїки  є технологічним складним і тривалим.

Традиційними матеріалами для радянських мозаїк була промислова керамічна плитка (вона також випускалася в  модулях для великих поверхонь), смальта, камінь, скло, метал та інші. З якими матеріалами працював Микола Куценко? Він відповідає: «Мозаїку “Дороги” я викладав керамічною плиткою. Тоді вона випускалася вже готовою промисловим способом. Але все одно це робота кропітка, важка. Інколи монументалісти наймали для такої фізичної праці кваліфікованих робітників. За це їм платили з гонорару. Всі свої мозаїки я викладав сам. І протягом літа 1983 року я цю роботу зробив».

Микола Куценко показує зразки керамічної плитки

Як оцінювалася праця монументаліста в радянські часи? Адже фінансова частина питання теж дуже цікава! Загалом на цю мозаїку було «освоєно» приблизно 30 тисяч радянських карбованців, з яких половину суму склала вартість матеріалів, а решту – робота монументаліста. Причому, як зазначив автор, оплата здійснювалася на всіх етапах роботи мозаїки, починаючи з розробки ескізу, створення моделі в картоні і аж до завершення робіт на локації. Звичайно, це були немалі гроші на той час за складну творчу роботу. «Я тоді гарно відсвяткував свій заробіток, – пригадує з посмішкою Микола Федорович, – і на місяць поїхав з сім’єю до моря».

Мозаїка «Рибки» на території тодішнього Луцького меблевого комбінату була створена наступного року. Призначенням декоративної композиції-фонтану було естетичне оформлення скверику для відпочинку працівників комбінату. Це невеличка зелена зона з кількома мозаїчними кубами в центрі досі знаходяться на території підприємства. На жаль, фонтан давно не працює.

Микола Федорович показує невеликий шматок смальти. Важкенький і твердий, подумалося. «Такий шматочок спеціальним молоточком коловся на рівні фрагменти. Потрібно було колоти дуже довго і багато – як дятлові!» – сміється він. Смальта порівняно з керамічною плиткою і дорожчий, і благородніший матеріал. Для радянських мозаїк використовували смальту, яку з 1970-х років виготовляли в Лисичанську Луганської області. «Рибки» Миколи Куценка, ця малопомітна сьогодні й дещо занедбана луцька декоративна композиція, була першою і досі залишається єдиною смальтовою мозаїкою на Волині!

Микола Куценка зі зразком смальти

Елемент мозаїки «Рибки»

Після виконання цих композицій Микола Федорович отримав цікаві замовлення ще в кількох установах і не лише в Луцьку. У своїх нових композиціях він використовував різні матеріали і техніки: це енкаустика (розпис на основі воску) в інтер’єрі Волинського обласного госпіталю для інвалідів війни в Луцьку, розписи і вітражі в колишніх Станціях юних техніків (тепер Центр наукової і технічної творчості на вулиці Чорновола) і юних натуралістів (район Вишкова), маркетрі (мозаїка з дерева) комплексу інтер’єрів деревообробного комбінату в Ківерцях (у співавторстві з Володимиром Марчуком). На майстерність волинян звернули увагу фахівці із Закарпаття і запросили їх попрацювати над маркетрі «Синевир» у Межигір’ї. Так мистці побували в Карпатах.

Ескізи маркетрі «Лісова пісня»  в Ківерцях

Мозаїка «Дороги» поклала початок насиченій кар’єрі талановитого художника-монументаліста Миколи Куценка. Відтоді він і його родина постійно мешкає в Луцьку. Зараз Микола Федорович на заслуженому відпочинку. Активно займається живописом: лише за останній рік ним створено більше 15 нових картин у різних техніках і жанрах.

В лютому 2016 році відбулася його велика персональна виставка в Галереї мистецтв Волинської організації Національної спілки художників України. Художник має багато творчих задумів і працює над їхнім втіленням.

 

На персональній виставці в Галереї мистецтв

Коротка біографічна довідка: Микола Федорович Куценко народився 1 січня 1947 року у селі Попівка Кошарського району Ростовської області. У 1981 році закінчив Київський державний художній інститут і приїхав до Луцька, де працював художником-монументалістом у Волинських художньо-виробничих майстернях Художнього фонду УРСР. Виконував розписи, вітражі, мозаїки. З 1999 по 2015 роки займався педагогічною діяльністю – викладав спеціалізовані дисципліни на відділенні художніх ремесел у Луцькому вищому професійному училищі будівництва і архітектури. Учасник регіональних та всеукраїнських виставок з 1981 року. Творчий доробок художника складають роботи монументального і станкового живопису. Улюблені жанри Миколи Куценка – пейзаж і натюрморт. Картини зберігаються у приватних колекціях українських та зарубіжних шанувальників.

Персональна сторінка художника на сайті Галереї мистецтв за посиланням.

Фото сучасного вигляду луцьких мозаїк Миколи Куценка, зустрічі у майстерні – авторки

Фото зупинок  Олександра Котиса

Розмовляла Маша Пилипчук

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.