Тамара одягала вигадливі капелюшки та легкі ситцеві плаття, любила співати йдучи по вулиці, охоче ділилася з перехожими новинами, які почула на радіо, та радо підказувала, у який гастроном завезли дефіцитне масло.

Вона була однією з найвідоміших міських дивачок – у доброму розумінні цього слова.

 

Тамара. Анімація Олександра Котиса з використанням фото Віктора Чухрая

 

Найбільше Тамару пам’ятають ті, чиє дитинство або молодість припали на кінець 80-х років минулого століття у Луцьку. Коли нещодавно фотограф Віктор Чухрай виклав у мережу світлину Тамари, зроблену в той час, багато лучан – колишніх і теперішніх – відгукнулося лайками й коментарями. Ми попросили цих людей, а також і самого пана Віктора, розповісти про жінку, що стала справжнім символом Луцька кінця 80-х.

Мало хто знав її прізвище, але спілкувалися з нею як із давньою приятелькою. Для лучан вона була просто Тамарою.

– Тамара – це особистість. У місті всі її знали – і вона всіх знала. Часто прогулювалася центральними вулицями, магазинами. Вона сама першою починала розмови, а людям імпонувала її відкритість, тож відповідали приязно. «Тамара, привіт!» – з нею віталися як із доброю знайомою, без зайвої формальності, – згадує Віктор Чухрай. – Бувало, могла прикрикнути на людей, які штовхалися при вході в громадський транспорт, але переважно жартома. Казала: «Якби люди менше їли і більше рухалися, то більше пасажирів би в тролейбус поміщалися». А ще ходила по тодішній вулиці Радянській і вигукувала: «У такому-то гастрономі масло дають». Дефіцит тоді був.

Психічні порушення, які були в жінки, слугували їй своєрідною свободою у той час.

– Іноді Тамара щось про комуністів відкрито говорила, про глупу радянську владу. Казала: «Ось які вони, роз’їжджають на машинах». У певному сенсі вона була вільнішою, ніж люди навколо, – каже Віктор Чухрай.

Тамара стильно одягалася. Кажуть, вбрання для неї моделювали добрі швачки з фабрики «Лучанка». Із залишків тканини шили їй яскраві сукні. Образ доповнювали модними капелюшками.

Людмила Гаврилюк, нині мешканка Києва, а тоді лучанка, зауважує працьовитість Тамари:

– Дитиною я часом бачила Тамару в буфеті вокзалу або в кафе гастроному. Вона прибирала після відвідувачів посуд і столики, а їй за це платили або давали продукти. Таким чином Тамара постійно підробляла. Ніколи не бачила, щоб вона просто так щось просила. Зазвичай під час цього процесу Тамара співала: іноді українські народні пісні, часом – дитячі з мультиків. Одного разу чула гімн піонерів із її уст. Коли Тамара бачила, що люди, а особливо діти, їй усміхаються або навіть коли з неї сміються, завжди реагувала позитивно: починала веселити, наслідувати звуки тварин абощо. Ніколи не бачила, щоб Тамара злилася. Маю про неї теплі і світлі враження. Не знаю, де вона жила і хто нею опікувався, але завжди мала доглянутий вигляд, була охайно вбраною.

– Одягалася в блузки, довгі спідниці, мала коротку зачіску. Моя мама працювала в гастрономі навпроти собору. Коли Тамара заходила в магазин, любила щось розповідати. Усі її любили, сміялися з її дотепів, – ділиться спогадами Оксана Лисюк.

Тамара переповідала лучанам останні звістки.

– «А по радіві сьодні казали…» – починала вона зазвичай, сидячи на передньому сидінні тролейбуса. Ось це «по радіві» було її головним аргументом в усіх суперечках, причому «по радіві» їй казали геть про все на світі. Цілими днями Тамара курсувала центром міста (за що її й прозвали «Тамарою з центру») зі своєю незмінною котомкою. Жваво спілкувалася з людьми, здебільшого з пенсіонерами. Неймовірним голосом співала українських пісень. Світла людина. Блаженна. Добре її пам’ятаю! – ділиться спогадами Костянтин Борцевич. – Тамару знав і любив увесь Луцьк. Ніколи не чув, щоб вона колись комусь сказала якесь погане слово, ба навіть тоді, коли її дражнили діти (і таке бувало, доки старші не припиняли). Вона ніколи не лаялася, не сварилася.

– На неї не можна було не звернути уваги. Особисто мало її знала, але мала враження, що це добродушна жінка, яка переживає за все навкруги, – додає Валентина Горбата.

Тетяна Яницька пригадує, що Тамара любила дітей, говорила жінкам компліменти. А ось до чоловіків ставилася погано: у місті казали, начебто її хтось зґвалтував. За переказами місцевих, десь невдовзі після того випадку про Тамару й перестали чути. За іншими ж джерелами, жінка нині мешкає в одному волинському інтернаті.

Хай там як склалася її доля, а лучани зберігають добрі спомини про Тамару.

– Вона була, може, трохи іншою, але вона вміла бути собою, – зауважує Віктор Чухрай.

Фотограф пригадує, як піймав кадр, що нещодавно викликав інтерес у фейсбуці:

– То був період, коли починав діяльність Рух. Була якась демонстрація на Театральному майдані. «Стій, сфотографую», – сказав я Тамарі, коли вона проходила повз. Є щось у цій світлині – через роки вона мені здається витриманою, як хороше вино. Має пройти час, щоб оцінити: це саме той кадр чи ні. Якщо не вклав у фото душі – воно нічого не значить.

 

Тамара. Фото Віктора Чухрая

 

Фотограф не чекав, що його фото збере стільки лайків і викличе стільки спогадів.

– Я задумався: чи всі так добре можуть пригадати, хто в ті роки був мером, депутатом, ще якимось начальником? А Тамару лучани пам’ятають.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.