Що коли серед великих стосів офіційних документів знаходяться не зовсім офіційні записи, малюнки на полях, вислови, фрази, а інколи й цілі історії, нерідко непристойні, залишені тими, хто писав ці документи? А що коли цим авторським малюнкам і несанкціонованими записам 300-400 років? «Культурний вандалізм» луцьких судових писарів часів Речі Посполитої – особливий аспект міської історії.

Серед різного: скарга з потойбічного світу, «в череві лежачи», дозвіл собаки вовкам на випас овець, малюнки шляхтичів з лайкою, міфічні істоти і боги...

De profundis: гоноровий привіт із глибини віків

Уявіть, скільки і що з історії Луцька можна віднайти у так званих ґродських книгах, якщо врахувати, що таких книг є щонайменше 450 по кілька сотень сторінок кожна, писані протягом 3 століть від 1566 року! Давайте розберемося в цьому.

Друга половина ХVІ століття позначилася суттєвими змінами в адміністративному та політичному устрої волинських теренів. Протягом 1560-х років тут упроваджувалися реформи, покликані максимально підготувати території для подальшого життя у склад Речі Посполитої. Змінювалася судова система. Замість князівського замкового суду з’явився ґродський, який був своєрідним «генетичним спадкоємцем» суду королівського намісника-старости. Різниця, одначе, полягала в тому, що на відміну від замкового, ґродському судівництву підлягали усі без виключення землевласники повіту.

У межах утвореного в 1566 році Волинського воєводства функціонувало три ґродські суди-уряди – луцький, володимирський і крем’янецький. На чолі уряду стояв староста або його довірена особа – підстароста. Спільно з ним розгляд справ здійснювали суддя і писар. Останні призначалися з волі старости, і мали бути осілими у повіті (володіти земельними ділянками). У разі закінчення каденції старости зазвичай змінювався увесь уряд. За нормами Литовських статутів, до компетенції ґроду відносилися кримінальні справи: розбої, пограбування, вбивства та зґвалтування.

Одночасно із ґродським судом виник земський. Він діяв у кожному повіті. До складу цього суду-уряду входили суддя, підсудок і писар, а компетенція стосувалася тих справ, що виходили за межі ґродської правничої спроможності.

Сторінка з книги Statvta y metrika przywileiow koronnych Станіслава Сарніцького, де починається розділ про земські суди. Очевидно, малюнок ілюструє засідання земського суду з суддею, підсудком і писарем

Існував і третій вид суду – підкоморський, що мав вирішувати суперечки, пов’язані із земельними питаннями.

Кожна із означених судово-адміністративних установ мала власну документацію. Від початку то були замкові книги – продукт діяльності замкових судів-урядів, які займали намісники великого князя (староста і воєвода). Після уже згаданих реформ 1560-х років замкові книги отримали ймення ґродських. Перша луцька «замково-ґродська» книга походить із 1566 року. Її записи промовисто ілюструють сприйняття, звикання до нового статусу, оскільки як акти так і сама книга почасти іменуються то замковими то ґродськими. А тепер уявіть, скільки і що з історії міста і не тільки можна там віднайти, якщо врахувати, що таких книг є щонайменше 450 по кілька сотень сторінок кожна, писані протягом 3 століть!

У більшості випадків чи не кожна книга була сукупністю різних за змістом актів. Існували два види документів – запис і випис. Останній, переписаний за принципом «слово од слова», набував легітимності через підписи manu propria (власною рукою) та засвідчення офіційними печатками. Виписи, що втрапляли до різних судових інстанцій інших повітів чи воєводств, часто слугують промовистим свідченням існування втраченої через пожежі або інші життєві обставини актової книги.

Весь розмаїтий спектр культури, який можна витягнути з цих книг, годі й описати. І серед цього – сороміцькі малюнки, жартівливі історії і вигадані пародійні справи, які можна сміливо віднести до особливого жанру літератури. Та про них трохи згодом.

Хінденр-міндер, «поцілунок в сраку» і міфічні боги

Попри вимогу ретельно заповнювати книги, писарі дозволяли собі інколи розслабитися. Вони самочинно робили невеликі малюнки на полях чи вільних зонах сторінки після завершення тексту. Зображення цікаві перш за все незвичним місцем розташування – адже власна творчість на офіційній документації, сучасною мовою, є хуліганством, чи вандалізмом. По-друге, вони цікаві давністю, адже ми в такий спосіб можемо зрозуміти обставини праці і світогляду писарів і, ширше, загалом людей тих часів. Те, про що ми хочемо розповісти, належить переважно до XVII століття, коли бароко впевнено крокувало Європою і захоплювало серця сучасників.

Зібравши масив таких малюнків, можемо виділити кілька типових сюжетних ліній: зображення богів, шляхтичів і суддів, непристойнощі. Наприклад, у документі 1662 року луцького ґродського суду, де йдеться про податок у Кременецькому повіті, на сторінці поряд із заголовними літерами зображені дві фігурки Бахуса, бога виноробства. Бачимо його типове зображення – із вінком на голові та амфорою в руках. Фігурки богів оздоблені рослинним орнаментом.

Бахус. Копія з Центрального державного історичного архіву України

В іншій справі цього ж року – Амур, який цілиться у змію. В документі за 4 червня 1661 року знаходимо малюнок з єдинорогом. Міфічна істота, яка символізує доброчесність, намальована на сторінці справи, яка починається словами у перекладі: «протестація номіне панів Сасинів-Билецьких проти його милості пана Загоровського, стольника чернігівського, і його дружини». Це староукраїнська мова і цікаво, що в ній дружина писалася як малжонка.

Амур цілиться стрілою. Копія з Центрального державного історичного архіву України

Науковці, які прискіпливо вичитували давні документи, віднайшли в луцьких книгах і зображення слонів, верблюдів, вовків, зайців, ослів, різних птахів.

Дрібні малюнки в судових книгах. Малюнки зі статті «Маскарад тварин у жартах і пародіях луцьких канцеляристів другої половини XVII століття» Наталії білоус

Інша категорія малюнків – зображення людей. Дослідники припускають, що писарі таким чином могли показувати фігурантів справи. Звичайно, це не було обов’язковою вимогою. Як і раніше, всі малюнки – власна ініціатива писарів, які в такий спосіб розважалися. Принаймні, так прийнято вважати.

Серед масиву луцьких судових документів XVIII століття зустрічаємо цікавий документ з зображенням людини, яка щось говорить. Це справа латинською мовою зі староукраїнськими вкрапленнями і з непристойною лайкою. Текст сторінки актової судової книги займає десь верхню третину сторінки, а нижче намальований чоловік у капелюсі. З одягу і наявності шаблі можемо припустити, що зображений шляхтич, або навіть і суддя. В будь-якому разі, хтось із вищої, ніж міщанська, страти.

Навколо чоловіка написані дивні і не вживані сьогодні слова. Унизу напис «Cludra». Деякі дослідники стверджують, що це ущипливе слово, проте невідомо точно, що воно означає. Справа – напис, який важко розібрати. Якщо ж уважно вчитатися в текст, то наприкінці вказано, що той екстракт (тобто випис) подано до луцьких ґродських книг через "умоцованого". Так називали, на сучасний лад кажучи, адвокатів. Вони означувалися ще прокураторами. Напис справа може читатися як procuris – тобто отой прокуратор. Відтак, то міг бути малюнок-зображення не просто шляхтича, а адвоката однієї зі сторін судової справи.

Найцікавішим виявляється напис біля рота можливого шляхтича, де написано «hinder-minder». Пошук значень кореня слова hinder приводить до слова «зад». Зважаючи на місце, де розміщений напис, можливо, зображуваний щось повинен був зробити з тим «задом» ротом. Значення minder залишилося невідомим. Що ж, і такою буває історична правда, показана на документах.

Копія з Центрального державного історичного архіву України

В одному з документів луцького ґродського суду 1605 року, де йдеться про скаргу селян щодо бійки, бачимо зображення величезної голови з люлькою. Куріння тютюну у формі люльок відоме ще з козацьких часів. Популярним це заняття було і на Волині, та іншій території Речі Посполитої. Феномен волинянина (єврея на волинському Поліссі) з люлькою описує навіть Юзеф Крашевський у ХІХ столітті у книзі спогадів про свої мандри Волинню та Литвою. Унизу малюнка підпис «Magal». Скоріше всього, це якесь образливе слово тих часів.

Копія з Центрального державного історичного архіву України

Дослідники знайшли колоритне зображення в луцькій судовій документації 1659 року. Це маніфестація (заява) шляхтича Стефана Костянтина Пісочинського, Брацлавського підстолія, про позов на Миколая Жабокрицького через образу (здеспектування) дружини й діток позивача, а також вторгнення до його маєтку Боремель. Зліва у верхній частині сторінки намальована пташка, яка більше схожа на гуску. Під нею цілком конкретний підпис: «Поцілуй в сраку». І так розважалися луцькі писарі на сторінках офіційних судових документах.

Копія з Центрального державного історичного архіву України

Серед різних цікавих зображень трапилася порожня сторінка без записів якоїсь справи, проте з малюнком двох осіб: чоловіка і жінки, між якими видніється напис. Невідомий писар, мабуть, з нудьги канцелярської роботи, мріючи про кохану, закарбував слова «моє серденько». Яким великим було здивування королівських ревізорів, які переглядали актові книги в Луцьку, у замку, і замість сухих схоластичних слів надибали ніжне, життєве і тепле «моє серденько» і зображення вочевидь закоханих міщан XVII століття. Малюнок – із документу від 13 квітня 1662 року.

Копія з Центрального державного історичного архіву України

Як пише дослідниця Наталія Білоус, судячи з характеру почерку, писарі усе ж намагалися приховати авторство малюнків і сороміцьких написів і пародійних історій. Крім того, середовище канцеляристів було плинним, тож встановити авторство сьогодні важко. Читаємо серед іншого і таке: «дурень дурню написав» поруч із намальованими сідницями, «хто тоє писав, щоб говно кусав», «дивовисько пане брате» поряд із зайцем із квіткою на голові, «плач душе і ридай горе».

Усе це – далеко не єдині зображення судових писарів. Щось подібне зустрічається і в давніх установах інших міст.

Скарга з потойбічного світу, «в череві жидівському лежачи»

Окрім малюнків та коротких підписів, у давніх судових документах містяться жартівливі історії і вигадані пародійні справи, які можна віднести до особливого жанру літератури. За словами дослідниці Наталії Білоус, використовуючи типову канцелярську практику формулювань, писарі ухитрялися вигадувати комічних персонажів, жартівливі сюжети, в яких фігурували вигадані істоти і тварини. Все ж сама основа таких пародійних записів відображала реальні механізми судових суперечок, тобто описували реальні життєві ситуації.

Найчастіше трапляються історії з хижаками та їхніми жертвами – котами і мишами, вовками й овечками, козами зайцями. Вигадані істоти, абсурдні ситуації, фіктивні дарчі, угоди, протестації… Інколи дійовими особами навіть виступали пори року, атмосферні явища, представники флори.

Наприклад, у документі за 18 вересня 1675 року, який називається «Посесія або введення у володіння пана Сірого Кота, названого Щуром, у мишачу нору», ідеться про те, що перед реальною особою бурграбієм Миколою Обидзинським свідчив вечірній генерал Недопиж Коран. Останній побував у мишачій норі на вимогу пана Сірого Кота, який не міг потрапити до свого житла, тож просив передати йому у володіння мишачу нору.

В іншому документі записано, що на вигаданому Крушвіцькому уряді, де миші поїдали кролів, став «без розуму глупий» пан Кіт і дав розписку Мишиній удові в тому, що він ніколи не буде перешкоджати мишам чинити безлад у коморах.

Історики вважають, що в подібних антагоністичних сюжетах ситуації проектувалися на реальних людей і їхні вчинки. Улюбленими тваринами волинських канцеляристів були кози і барани (символ дурості, наївності і впертості) з вовками (символ апетиту і зажерливості). Це особливий літературний спосіб розуміти типологію справ у судах XVII-XVIII століть на Волині.

Вигадані і реальні істоти у свідомості луцьких канцеляристів XVII-XVIII століть відображають реальних людей та їхні вчинки. Малюнок зі статті «Маскарад тварин у жартах і пародіях луцьких канцеляристів другої половини XVII століття» Наталії Білоус

Ось сюжети деяких справ: «Квит Вовка у тому, що він полює на Баранів, Козлів, Овець, які заходять на його поле, однак за домовленостями з собаками і відшкодуванням перед смертю», «Пленіпотенція Кози, дана через слабкість здоров’я Хортові Чаусу на провадження екзекуції над Вовком», «Дарчий запис від пана Козла приятелеві панові Барану на різні вольності – танцювати, підскакувати у різних місцях», «Доручення Барана Вовкові на випас овець» тощо.

Але одна справа з 1687 року є особливо колоритною. Процитуємо її основну частину за статтею Наталії Білоус.

«На уряді гродському в замку його королівської милості Луцькому comparens personaliter (особисто, - ХЛ) вельможний пан Баран з плачем, криком і гучним меканням скаржився на невірного жида Лейзора, вбивцю і мордерцю. Останній нічним способом, не вшанувавши свята, напав під час шабату на стайню Барана, якого, згідно з жидівським звичаєм, замість барабаша взяв на шабаш, віроломно і немилосердно забив, задушив, замучив, заморив, замордував, а насамкінець до черева свого заядлого жидівського ненаситного вкинув і потім невідомо де подів. І таким чином право рабанське жидівське порушив, шабату не ушанував, Барана-неборака позбавив життя, тож останній, лежачи у жидівському череві, скаладає протестацію з того світу.»

Неймовірно!

Ґродські книги – судові документи міст Речі Посполитої. Центральний державний історичний архів України

Нерідко датування справ залишалося невизначеним. Наприклад, в одній зі справ читаємо «року тисяча шістсот пришлого, місяця і дня не знати якого. На уряді літньому при болотах борових переді мною, Шершнем, в буді сидячому, і свідками – дубовим листям, став буйний Вовк, дідичний пан полів і лісів». Далі ідеться про визнання Вовка, що він їв Баранів, Козлів, Овець, Козенят, Ягнят, на яких полював у своїх полях і лісах. За братерськими домовленостями з собаками, він звільняє своїх жертв від відповідальності за те, що ловив їх, і надалі дозволяє користуватися його угіддями для відпочинку та їжі, за винятком кущів і верболозів, які залишає за собою як немічним старцем до смерті для харчування.

Такі й подібні історії науковці відносять до категорії народних жартів, які оформлюються з використанням канцелярських формул. Є у Луцьких ґродських книгах ще один вид записів – короткі дотепні вірші релігійного, сатиричного, ліричного тощо жанрів. Ось один із таких з 1681 року:

To ci przyznaię słowy trzema
Że nad ciebię w Łucku niema
Dla lepszego więc dowodu
Napimy się z tobą miodu

Сатиричний і літературний талант луцьких канцеляристів – не виняток, а скоріше правило канцелярій Речі Посполитої. Подібне міститься у гродських книгах Познані, Любліна, Гнєзна, Перемишля, Львова, Хелма. Жарт, нерідко приправлений колоритною лайкою, з використанням символічних фігур, образів та сюжетів, був невід’ємною складовою міської культури XVIІ століття. Тож бачимо, що й Луцьк залишив тут чималий спадок.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.