Цьогоріч виповнюється 400 років з того часу, як поклали перший камінь костелу єзуїтів у Луцьку. З цієї нагоди хочеться розповісти щось особливе про цю найсимволічнішу пам’ятку міста. Тому що це не просто черговий костел. Це символ епох і виразник різних культурних пластів, які вписують Луцьк у контекст європейської історії.

Завдяки деяким польським дослідникам розповімо тут першоджерельні відомості, які сховані від стороннього ока у головному архіві єзуїтів у Римі. Це дуже рідкісні факти з автентичної історії ордену в місті.

Папа, король і шляхта: як ставили на ноги луцьких єзуїтів

Єзуїти – назва, яка виникла в пізніший час і довго самим орденом не визнавалася. Офіційна назва – Товариство Ісуса. Орден став доброю відповіддю католицького світу Реформації. Сам Ігнатій Лойола ще не знав, яке буде майбутнє заснованого ним товариства, але у формулі ордену він вказав, що «Товариство засноване головно для захисту та пропагування віри й доктрини, для сприяння розвитку й вдосконалення людських душ, що йдуть дорогою християнина». І що це також відбувається шляхом «навчанням дітей та осіб, неосвічених у християнському вченні, забезпеченням духовної втіхи вірним у Христі».

Орден був заснований у 1540 році, за 5 років до початку Тридентського собору, який став важливою віхою в Контрреформації і спробував реформувати католицьку церкву. Оглядаючись назад, історики стверджують, що Річ Посполита не стала протестантською головною мірою завдяки Товариству Ісуса, хоча протестанти «зайшли» глибоко в країну. На Волині були осідки кількох тодішніх протестантських напрямів, а Киселин став головним осідком соцініан усієї Речі Посполитої.

Покладаючи такі важливі місії на новий орден, Папа римський розумів, якою має бути підтримка єзуїтів. Скрізь, де вони з’являлися, отримували привілеї на купівлі ділянок, кошти на будівництво костелів та колегіумів. У Луцьк єзуїти прибули ще в 1590-х роках, коли єпископом був Бернард Мацейовський, той самий, який у 1596 році привіз копію римської ікони Богородиці, захисниці римлян, і подарував луцькому монастирю домініканців. Ця ікона потім стала чудотворною і коронованою. Бернард Мацейовський, ставши луцьким єпископом у 1590 році, здружився з єзуїтами і спершу заснував їхній колегіум у Любліні. Із двома представниками ордену – Нагаєм і Гербестом – їздив по Волині, а також здійснював проповіді у кафедральному храмі святої Трійці в Луцьку.

Приблизно таким міг бути кафедральний костел святої Трійці у Луцьку. Вигляд з-під Воротньої вежі Окольного замку. Реконструкція Ростислава Метельницького з книги «Кафедральні споруди Луцька»

У 1600 році Мацейовський став краківським єпископом, а на місце луцького призначили іншого, після якого у 1604 році призначили Мартина Шишковського. Саме він став активно сприяти осідку Товариства Ісуса в Луцьку. Одразу після призначення він запропонував заснувати тут  колегіум. Тоді в місто прибули єзуїти Зигмунт Обріціус та Миколай Ясковський. Вони заснували місійний дім. Єпископ віддав їм одну з каплиць кафедрального храму, а для помешкання – кімнати кафедральних споруд, які називалися палацом єпископа.

Третє ім’я – Петро Фабриціус, який постійно супроводжував нового єпископа. Отже, це перші луцькі єзуїти. Для того, аби забезпечити економічну основу їхньої діяльності, Мартин Шишковський у 1606 році видав їм фундаційний привілей. У ньому ішлося, що майбутньому луцькому колегіуму будуть належати 4 села, десятина з кобринського староства, 20 мішків борошна щорічно для випікання власного хліба, млин, дві корчми, рілля за містом та десятина з вилову риби. Але це був тільки початок. Далі відбувалося ще багато дарувань, фундацій і робіт.

У 1608 році генерал ордену єзуїтів Клаудіо Аквавіва затвердив фундацію луцького колегіуму, але найголовніше відбулося наступного року. Король Сигізмунд ІІІ видав привілей на початок будівельних робіт. Фактично, він дозволив луцькому осідку Товариства Ісуса купувати ділянки в Окольному замку, одночасно звільняючи їх від податків.

Луцькі замки ще без єзуїтських споруд. Їх от-от збудують біля правого краю зображення трохи вище від середини. Реконструкція Олександра Дишка

І тут ми стикаємося з дуже цікавим питання, яке також чухало потилиці луцьких єзуїтів у 1609 році. Де будуватися? Окольний замок був доволі тісно забудований шляхетськими садибами. Тут були православні церкви, кафедральний католицький собор, дерев’яні й муровані вежі й стіни Окольника. Відверто місця не було. Зараз важко сказати, як і чому саме, але мабуть, з деяких стратегічних міркувань було вирішено поставити костел так, аби його фасад прикрашав і височів над входом в Окольний замок. Принаймні, не здивуємося, що єзуїти замахнулися на якийсь дуже солодкий шматочок пирога.

Почали поволі купувати ділянки в районі В’їзної вежі Окольника (на зображенні вище - справа), а також ті, які прилягають до стіни. Цікаво, що з огляду на різну релігійну приналежність власників ділянок, купівля інколи здійснювалася через підставних осіб. Помітним у цьому процесі став акт доброї волі київського каштеляна Юрія Вишневецького, який у 1614 році подарував ордену свою кам’яницю з розлогим подвір’ям у замку. Те саме зробив Юрій Чарторийський, рід якого опікувався однією з веж Окольника. Загалом таких ділянок назбирали 9 штук, які разом утворили широкий простір для будівництва.

12 кошів землі на честь 12 апостолів

Вибране місце для будівництва опинилося майже в центрі острівної частини Луцька на одній з найвищих ділянок. Дерев’яну вежу і частину стіни Окольного замку довелося розбирати. Цікаво, що сьогодні маємо можливість подивитися на характер мурів Окольника в цьому місці, яких уже давно не існує. І ось як. Західний відтинок стіни замку, який примикав до головної вежі, від башти Чарторийських був мурованим, але в певному місці починалася дерев’яна частина. За дослідженнями в радянський час Богдана Колоска, костел збудували на місці дерев’яного відтинку стіни, а колегіум – на місці мурованого так, що сьогоднішній стик західних стін костелу і колегіуму відповідає стику дерев’яної і мурованої частин замку.

Стик західних стін костелу й колегіуму показує, де був стик дерев'яної і мурованої частин Окольника

Очевидно, розбирання укріплень відбувалося одночасно з риттям котловану для фундаменту святині. Для роботи використовували найманих працівників, однак у той спосіб, що самі члени ордену виконували тільки керівні (наглядацькі) функції. Перше прізвище у книгах обліку – муляр Августин Баргель з 1609 року. Він керував люблінсько-львівською майстернею, яка й почала перші роботи з будівництва. Мабуть, саме вони відбудували у 1616-1617 роках вежу Чарторийських, яка вимагала ремонту. На той момент уже був готовий проект костелу авторства італійського архітектора, головного архітектора ордену єзуїтів Джакомо Бріано. 6 липня 1616 року відбулося урочисте закладання наріжного каменя, що стало початком будівництва. Єпископ Павло Волуцький освятив початок робіт. Процесія відбувалася з музикою, оскільки в книзі видатків містяться відомості про видачу 2 флоринів «музикантам під час закладання першого каменя».

Тут наша історія розгалужується. Вона розділяється на гіпотези, або версії того, що відбувалося далі. Історики, які не просто писали про минуле костелу, оглядаючи писемні джерела, а особисто досліджували кладку стін, цеглу, підземелля, не дійшли згоди про те, чи костел був побудований одразу в такому масштабі, як він є нині, чи в 1720-х роках його суттєво доповнили. Ще одне не з’ясоване чітко питання – чи був Джакомо Бріано єдиним автором, за незмінним проектом якого будували святиню. Так, авторитетна історик архітектури з Польщі Марія Бриковська пише про єдиний задум і будівництво всього костелу одразу. Проте український дослідник Богдан Колосок висуває гіпотезу, що десь через 100 років після будівництва храм оббудували новими стінами, створюючи обхідні галереї, щоб утримати ослаблі пожежею стіни. До цього ми ще вернемося.

Для чого знати і спілкуватися про такі тонкі моменти, які можуть здатися неважливими, з огляду на століття, які минули після цих подій? Проте ці тонкі питання дуже добре ілюструють, що історія в принципі не була простою і лінійною, і за невеликим нюансами приховуються значні події, які виходять далеко за рамки просто будівельної історії храму. Це важливо. Хто встановить «локальну істину», отримає свій ключ до минулого і пояснить сучасне.

Августин Баргель як муляр-наглядач працював у Луцьку до 1618 року. За архітектурним задумом Бріано, який передбачав релігійні служби у підземеллі костелу, муляри заклали підземні кімнати з однієї головною, яка б розташовувалася прямо під центральною навою храму. Вхід у кімнату для служб вони оформили кам’яним порталом, який зберігся до нашого часу. Коли ви спускаєтеся на екскурсію до підземель костелу, то за металевими ґратами бачите цей вхід справа. Тут збереглися залишки розписів з латинськими написами, про які нічого не відомо.

Вхід у підземний костел. Фото з архіву Олега Виноградова

Фото з архіву Олега Виноградова

Гробниця Магдалини Тализіної кінця XVIII віку. Фото з архіву Олега Виноградова

Підземний коридор, що сполучає простір під двома вежами. Фото з архіву Олега Виноградова

Якщо ви заходите в костел нинішнім входом і хочете уявити, що ось саме так сюдою 400 років тому заходили перші єзуїти, єпископи і прихожани в новенький храм, то дуже помилитеся. Дослідники помітили, що під сучасним центральним входом є замурований первинний вхід. Роблять висновок, що раніше рівень землі біля храму був значно нижчим і що, за словами Бриковської, «немає сумніву в тому, що вищий рівень крипти був першим поверхом первинного костелу»! Проте невдовзі рівень підлоги костелу підвищили. Скоріше всього це пов’язано з проектування колегіуму і спробою зрівняти перші рівні колегіуму та костелу.

Поперечний переріз храму. Кресення виконане з обмірів 1994 року. Зображення зі статті «Костел єзуїтів у Луцьку і архітектура ордену єзуїтів на Волині і Поділлі в І половині XVII століття» Марії Бриковської

Хоч ми і не знаємо достеменно, як саме, але роботи відбувалися дуже масштабні. Єпископ Павло Волуцький, якого називають продовжувачем справи допомоги єзуїтам після Шишковського, під час будівництва на своїх плечах виніс 12 кошів землі на честь 12 апостолів.

Всевидяче око оберігає древній документ

Відомі імена ще одних єзуїтів, які вели нагляд за будівництвом. Це Альберт Зембонціус, Альберт Фабриціус, Андрій Дебський. Поки Бріано відлучався з Луцька, вони залишалися за головних. На початку 1620-х років уже фіксують нового наглядача – Мацея Маїка. Львівсько-люблінська майстерня мулярів продовжувала роботи під його керівництвом за проектом Бріано. Єзуїти не витерпіли і в 1623 році провели першу службу в недобудованому храмі, в на самому початку наступного року з участю натовпу міщан – урочисту месу з нагоди початку року. Тут треба сказати, що навмисно немає жодного слова про колегіум, бо про нього буде окрема публікація. Скажемо, що єзуїтське навчання в Луцьку на той момент уже діяло і ставало щораз популярнішим. Тому участь міщан в урочистій месі не є дивною.

У 1630 почали будувати дах. Архітектори і наглядачі відлучалися в Острог на будівництво єзуїтських споруд там. Продовжували зводити стіни, підкупольні стовпи і головний фасад, далі перейшли до внутрішнього оздоблення. У 1636 році звели головний вівтар висотою 18 метрів. З огляду на те, що зараз такого вівтаря немає, це вказує на пізнішу перебудову храму, пише Колосок. Коли мурували дах, то залишили отвір для куполу. Майстри стикнулися з певними труднощами, оскільки почалися дискусії, чи варто взагалі будувати купол. Скоріше всього, тут зіграла роль і недостатня кваліфікація майстрів і якісь неузгодженості проекту. Наступного року з Риму до Луцька прислали архітектора, який вказав, як саме треба переробити дах, щоб добре вписати купол. Можливо, ним був Бенедикт Моллі, який проектував колегіум. Необхідні роботи були здійснені і вже 1638 року купол храму спорудили. Діаметр його основи – 13,37 метра. У яблуці купола помістили документ про урочисте завершення конструкції, а на склепінні центральної частини виліпили Всевидяче Око, яке і досі спостерігає за Луцьком.

Всевидяче око - у найвищій точці інтер'єру храму

На знак завершення будівництва величного костелу єзуїтів єпископ Андрій Гембицький освятив храм у 1639 році. Правда, не стало це крапкою у спорудженні. Не готовими ще були вежі. Їх звершили будувати аж у 1642 році. Східна вежа потрапила (або спочатку так було навмисно запроектовано) на древню криницю Окольного замку. Цікаво, що ця криниця функціонує і досі. На екскурсії у підземеллях її показують з розповіддю про те, що тут була єзуїтська в’язниця. Проте історичних відомостей про в’язницю немає. З невідомих причин вежі виявилися різної форми – одна 4-кутна, а інша – 8-кутна (над криницею). Маємо легенду, чому так сталося. ЇЇ описав наприкінці ХІХ століття викладач луцької гімназії Лука Орда.

«Причину той разности объясняютъ такъ: на планѣ костела, дѣланномъ однимъ іезуитомъ, были нарисованы башни въ такомъ видѣ, какъ теперь они есть. Планъ въ такомъ видѣ представленъ былъ генералу ордена на утвержденіе; генералъ долженъ былъ самъ выбрать, какіе построить башни изъ двухъ, представленныхъ на планѣ типовъ. Генералъ, вѣроятно, не замѣтилъ разницы башенъ и утвердилъ планъ въ такомъ видѣ, какъ былъ рисунокъ», - писав Орда.

Спокійне надвечір'я

Недовго тішилися єзуїти своїми будовами. У 1648 році Луцьк покрила чорна хмара. Козаки під проводом Колодка і з допомогою місцевого Федора Липки напали на місто, розграбували його і вбили чимало людей. Місто мало 4 тисячі оборонців, але під натиском козаків вони нічого не змогли вдіяти і в певний момент, зазнавши втрат, просто розбіглися. Перед нападом ченці організували вивіз коштовних речей з храму до Кракова. Проте все взяти з собою було неможливо.

Товариство Ісуса роз’їхалося по монастирях заходу, у Луцьку зосталися тільки 3 єзуїтів для догляду за майном ордену. Козаки, які увірвалися до костелу і колегіуму, не гребували нічим. Що залишилося – розграбували, інше понівечили. Так, знищили храмові органи, вікна, меблі, пошкодили стіни. Лояльні до Хмельниччини міщани під керівництвом Липки знищили поховання у срібних трунах. Трьох доглядачів змушували зізнатися, де закопані скарби, яких не було (бо все найдорожче вивезли до Кракова). Ті не сказали, тож їх просто зарубали шаблями. Пізніше суд визнав, що розмір заподіяних матеріальних збитків становив 100 тисяч злотих.

Після Зборівського договору у серпні 1649 року єзуїти вернулися в Луцьк і поволі відновлювали свою діяльність, ремонтували костел. Правда, в наступні роки знову були змушені вдатися до евакуацій – у грудні 1652 та в червні 1653 – під загрозою тих же козацьких нападів.

Щоб укріпити храм, звели нові стіни

У 1668 році костел трохи оновили: більшу частину даху з куполом покрили ґонтом, всередині зробили нові вівтарні образи святого Станіслава Костки, святої Розалії та Непорочного зачаття. Згодом збудували дерев’яну годинникову вежу. Є відомості, що в 1692-1703 роках відбувалися якісь роботи, але невідомо, в костелі чи колегіумі. Зафіксована діяльність Войцеха Глазовича, а також муляра, столяра і золотильника. Можливо, були здійснені незначні роботи.

Є один дуже цікавий фактор, коли ми дивимося на історії міст, які тісно забудовані. Цей фактор вносить «своє бачення», якою має бути забудова, він активно впливає на місто і навіть в певні гострі моменти формує історію. Власне, таких факторів є більше. Так, сучасний американський біолог, професор географії Каліфорнійського університету Джаред Даймонд має у доробку книжку з досить промовистою назвою «Зброя, мікроби і харч: витоки нерівностей між народами». Мають ці три причини – зброя, мікроби і харч – також і менший масштаб, урбанізаційний. Але є ще один фактор – пожежі. Протягом багатьох століть пожежі були вічним супутником міського життя. Вогонь, як «злий демон», завжди коректував розвиток міст, формував його вигляд і навіть устрій. Пожежі знищували стару забудову, змушували зводити нові будівлі, а потім «з’їдали» і їх.

Ключова пожежа в історії єзуїтського костелу в Луцьку трапилася 14 червня 1724 року. Червоний півень став крокувати містом від Глушецького мосту (де зараз кликун дує в ріжок) і знищив багато споруд. Погоріли мури Окольного замку, монастиря бригідок, дмитрівської церкви. Повністю згоріла дерев’яна дзвіниця кафедрального костелу святої Трійці. Її згодом відновили в цеглі. Саме вона і стоїть нині напроти костелу на Кафедральній.

Дзвіниця біля костелу першопочатково належала іншому костелу - святої Трійці, якого нині немає

Але найбільше постраждав храм Товариства Ісуса. Вище йшлося про те, що немає остаточної згоди між дослідниками щодо будівництва єзуїтського костелу. Свою аргументовану версію має Богдан Колосок. Отже, храм настільки постраждав від вогню, що його довелося суттєво укріплювати. Зробили це таким чином, що навколо костелу збудували додаткові зовнішні стіни. В результаті, між старими і новими стінами утворилися обхідні галереї, та ще й на кілька поверхів, у які і нині можна потрапити. Є припущення, що автором відновлення костелу єзуїтів міг бути член Товариства Ісуса Павло Гіжицький, який у той час займався декорацією костелу під час поховання волинської каштелянки (посада, трохи менша за рангом, ніж воєвода, голова воєводства) Ядвіги Загоровської. Пізніше він став автором костелу луцьких бернардинів.

Простір, який зв'явився, щоб укріпити храм. План – з видання «Знайомство з Луцьким костьолом Св. Трійці та Св. Петра і Павла»

Ряд вікон з арковим завершенням 4-го поверху обхідних галерей на східному фасаді

Ряд вікон з арковим завершенням 4-го поверху обхідних галерей на західному фасаді

На іконі святого Каетана, яка припущено писалася для монастиря тринітарів у Луцьку Йозефом Прехтлем, храм Товариства Ісуса не прописаний добре. Видно лише верхівку з двома вежами і куполом.

Костел єзуїтів справа. Фрагмент ікони святого Каетана з Музею волинської ікони

Інтер’єр у стилі Станіслава Августа

Якщо костел єзуїтів оббудували стінами, то зовні він набув більш-менш тих рис, в яких він дійшов до наших днів. Однак це не стало остаточною крапкою у знаному нам сьогодні вигляді храму. Своєї черги чекав інтер’єр. А поки настав 1773 рік. Папа римський Климент XIV у своєму посланні скасував орден єзуїтів.

Історія була така, що Товариство Ісуса через свою первинну специфіку стало міцно вплітатися у міждержавну політику. На середину XVIII століття воно було тісно заплутане в політичних сітях європейських країн в досить невигідному становищі. Фактично, єзуїти стали каменем спотикання для урядів країн, що створювало додатково напругу. Також єзуїти як міжнаціональна організація, маючи вплив у кожній країні, сприймалися як зовнішній тиск на країну. У 1754 їх вигнали з Бразилії, у 1759 – з Португалії, у 1764 – з Франції. Папа римський вирішив, що багато проблем можна буде уникнути і розв’язати, якщо скасувати орден. У 1773 році він видав бреве Dominus ac Redemptor, яким скасував товариство.

Так просто єзуїти не поїхали з Луцька. Офіційно духовні члени ордену були приєднані до когорти єпархіальних священиків. Частина залишалася в колегіумі, який ще діяв, але мав перехідний характер. Ним уже опікувалася так звана Едукаційна комісія. У костелі правилося.

Після 1773 року храм пережив кілька пожеж протягом кількох років. Найбільша сталася у 1781 році. Тоді направду згорів Луцьк. Наприклад, саме в той час пожежа стала фатальною для мурів Окольного замку. Сусідній кафедральний костел святої Трійці повністю згорів і більше не міг використовуватися. Досить зручно було почати використовувати колишній єзуїтський храм як кафедральний, але і він перебував у поганому стані через вогонь. Протягом перших років 1780-х архітектор Юзеф Умінський почав реконструкцію інтер’єру. З несуттєвими змінами він зберігся до нашого часу.

Скульптури в інтер'єрі. Зліва направо – дві у лівій та дві у правій наві

Однак все не обмежилося просто ремонтом старого барокового інтер’єру. Храм всередині стали переробляти за віяннями тодішньої мистецької моди. Тоді під час робіт у костелі зафіксовані також прізвища Михайла Соболевського та Фаустина Гродзицького, проте ми не знаємо достеменно вкладу кожного з них. Інтер’єр набув рис класицизму. Використали багато ліпнини, яка імітує гірлянди і вази. Автор «Ілюстрованого путівника по Волині» 1929 року Мєчислав Орлович охарактеризував декор інтер’єру як такий, що зроблений у стилі Станіслава Августа. Мається на увазі Понятовський, останній король Речі Посполитої. Стиль панував в останнє двадцятиліття XVIII століття. А знавець історії архітектури Збігнєв Ревський у тридцятих роках вказував на стиль Людовіка XVI. Це французький еквівалент стилю Станіслава  Августа.

«Прекрасний своєю гарною архітектурою…»

У другій половині XVIII століття на Волині було гаряче. Вікові устої держави призвели до критичної ситуації: Річ Посполита ослабла і переживала соціальну й політичну кризу. Її ділили навколишні імперії і майбутнє було невідомим. Та все ж потуги країни були спрямовані на стабілізацію і в 1791 році відбувся історичний момент – 3 травня ухвалили конституцію. Луцьк як вільне королівське місто також відіграв у цьому процесі свою роль, а двох міщан луцьких делегували на сейм, де і затверджували важливий державний документ.

Проте не сталося. Річ Посполита припинила існування і Волинь, відверто на жаль, була приєднана до Російської імперії. Історія римського і грецького католицизмів тут у ХІХ столітті була більше сумна, ніж радісна. Імперська влада закривала монастирі, перешкоджала розвитку церкви. Якщо дивитися на Луцьк того часу, то побачимо не просто скасування усіх чернечих осідків, а й фізичну втрату майже всіх костелів. Єзуїтський зберігся, скоріше всього, саме тому, що став кафедральним після скасування ордену Папою римським.

Історія цього храму в імперії Романових найбільш цікава тим, що саме в цей час кафедра наповнилася багатьма предметами культу, які можна бачити сьогодні. Примітно також і те, що нерідко речі зі скасованих монастирів і їхніх храмів передавалися сюди. Так, пишуть про лише одну з кількох сповідалень нинішнього кафедрального костелу, яка походить з цього храму. Інші – імовірно, з колишніх луцьких костелів.

Сповідальня

Помітною постаттю був єпископ Каспер-Казимир Цєцішовський. Коли ви заходите в костел і проходите центральною навою ближче до вівтаря, то зліва бачите амвон із червоного дерева (також ХІХ століття), а напроти нього – на підкупольному стовпі – міститься найбільш декорована епітафія костелу. Вона присвячена цьому єпископу.

Сучасники відгукувалися про Цєцішовського як того, хто підняв моральний настрій духовенства, невтомно працював і розвивав польське шкільництво на Волині. Тадеуш Чацький назвав його «колоною народної освіти в своїй пастві». На плечі Цєцішовського лягло управління новим єпископством – Луцько-Житомирським, – яке утворили внаслідок об’єднання Луцького і Київського єпископств. Дуже гарне оздоблення епітафії відповідає життєвому вкладу єпископа. Помер у 1831 році і похований у крипті костелу.

Оздоба епітафії Цєцішовського

Автор першої монографії з історії Луцька Тадеуш-Єжи Стецький у 1875 році подав відомості про роботи, здійснені Цєцишовським у храмі. Він писав, що єпископ «був останнім, хто відновив і приоздобив ту чудову по-єзуїтську базиліку, замінену на катедру. Захищаючи її від вогню, покрив бляхою, дав металеві крокви на даху». На це була потреба, тому що 1803 року храм постраждав на загальноміській пожежі.

З ХІХ століття до костелу починають ставитися як до пам’ятки луцької старовини. І не дивно. Цей вік називають епохою романтизму, коли стався справжній вибух цікавості до минулого. Дослідники, мандрівники, художники, історики, археологи – всі мандрували історичними місцями і описували у своїх працях цікаві знахідки.

«Катедральный Луцкій костелъ весьма замѣчателенъ своею красивою архитектурою; при немъ состоитъ особенная Семинарія, основанная Езуитами. Воспитанники этой Семинаріи, числомъ до 15, называются клериками. Говорятъ, что проповѣдники Луцка и Волыни свое образованіе получаютъ здѣсь», - так описав костел український історик, архівознавець, викладач Університету святого Володимира Василь Домбровський у 1839 році.

«Кафедральний костел, відновлений єпископом Цєцішовським, – всередині в смаку Відродження; не без певної привабливості – це доводить, що немає стилю, вміле вживання якого не створило б якоїсь, принаймні, відносної краси. Інші костели, побудовані в цьому стилі, мало що не потворні, цей всередині досить гарний та величний», - а це слова письменника і художника Юзефа Крашевського приблизно того ж часу.

Не можна оминути увагою і зображення єзуїтського костелу у творах художників. Наведемо кілька. Відомий маляр Наполеон Орда у своєму доробку має щонайменше 8 малюнків з Луцьком. Два із них присвячені кафедральному храму і зроблені, імовірно, в 1860-х.

Акварель Наполеона Орди. Зображення з Національного музею у Кракові

Зовсім інший настрій має малюнок маловідомого автора Яна Здзіслава Конопацького, зроблений у 1870-х роках.

Малюнок Яна Здзіслава Конопацького. Кольорова репродукція з книги Богдана Колоска «Луцьк – пам'ятка архітектури та містобудування»

Саме в ХІХ столітті були зроблені художні розписи стін ризниці. Це кімната, де священики зберігають богослужбовий одяг. На стінах у нішах були намальовані чотири інші костели Луцька: бернардинів, домініканців, кармелітів і тринітарів. Вони збереглися і їх можна оглянути.

Ризниця з настінним розписом

ХХ століття: завдяки їм

У 1924 році сталася пожежа у Великому вівтарі. Тоді була втрачена дуже цінна ікона Луцької Богоматері, написана вкінці XVI століття в Римі як копія ікони Богородиці Сніжної, захисниці римлян, і привезена в Луцьк єпископом для монастиря домініканців. Коли останній закривали у 1860-х, ікону передали в кафедральний храм. Також була знищена ікона Святої Трійці художника Кунтце XVIII століття. Був споруджений новий вівтар.

У 1936 році фондом Леона Рейнеля костелові було подаровано серію рельєфів «Хресна дорога» скульпторки Софії Тшцінської-Камінської. Про це є меморіальна дошка у храмі. Роботи досі прикрашають храм. Якщо помітним луцьким єпископом ХІХ століття був Цєцішовський, то в ХХ – Адольф Шельонжек. Він зробив багато для відродження і реформування католицизму на Волині. У 1936 році заснував у Луцьку новий жіночий орден – святої Терези. Був почесним громадянином Луцька.

Вівтар до пожежі 1924 року. Фото з Націольаної бібліотеки Польщі

Під час Другої світової у костел влучило 5 авіабомб, значною мірою пошкодивши будівлю. Храм перебував в аварійному стані. Католицька громада міста хотіла самостійно відремонтувати споруду, проте їй це було не під силу. Натомість була прийнята постанова виселити католиків з аварійного приміщення й перевести громаду в каплицю поряд з кладовищем. (Ця каплиця сьогодні – Дім панахиди на Меморіалі).

У 2016 році в Луцьку вийшла друком книга «Завдяки їм» автора Анатолія Оліха. У ній окреслюється дуже нелегка доля священиків Луцької дієцезії від міжвоєнного часу і в дальші десятиліття ХХ століття. Заголовок, за словами автора, висловленими у передмові, відображає шану тим, хто в нелегкі часи зберігав і скріплював вірян католицької церкви на Поділлі і Волині. Це саме можна поширити і на сам головний храм єпархії, яка в певні періоди буремного віку майже припиняла існування.

В 1950-ті роки храм пограбували. Поруйнували давні поховання у крипті. За свідченнями старожилів, здали на металобрухт металеві частини старого органу, а з дерев’яних поробили табуретки і винесли на базар. Ішли роки, а костел ніхто не ремонтував. Треба було щось негайно вирішувати, щоб зберегти пам'ятку. Тодішній адміністратор луцької єпархії Ян Рутковський прийняв нелегке рішення. Він почав писати владі численні звернення з проханням створити у костелі якийсь музей. Адже саме це змусило б його спершу відремонтувати. Така практика вже мала місце, наприклад, у Литовській РСР, звідки священик повертався в Луцьк з думкою про аналогічне застосування храму.

Костел в післявоєнний час. Фото для паспортування пам'ятки 1970-х

Фото для паспортування пам'ятки 1970-х

Фото для паспортування пам'ятки 1970-х

Після численних розмов, листів, вербувань і спроб Ян Рутковський таки домігся свого. І наприкінці 1960-х була видана постанова про перетворення колишнього костелу у музей. У 1970-1976 роках вівся активний ремонт пам'ятки. Завдяки цьому вдалося зберегти споруду в цілому, проте деякі частини костелу (а особливо підземелля) продовжували використовуватися під склад овочів, виробництво іграшок тощо.

Ішли приготування для Волинського обласного музею атеїзму, який відкрили 15 грудня 1980 року. Музей складався з 10 відділів, у яких розміщувалося близько 1,5 тисячі експонатів. Стенди розповідали про історію християнства, порівнювали погляди на природничі та гуманітарні проблеми з точок зору науки і релігії, розказували про досягнення Радянського Союзу в освоєнні космосу.

Стенди мали досить промовисті назви: «Подолання релігійних пережитків у розвинутому соціалістичному суспільстві», «Молодь, релігія, атеїзм» тощо. У музеї працював кінолекторій, в якому також читалися лекції відповідної тематики. Найбільш помітними були експозиції, експонати і різні речові інсталяції на тему радянського атеїзму. Під куполом центральної нави храму містився великий жовтий круг із підвішеною кулею. Це був величезний маятник Фуко, фізичний принцип дії якого полягає у тому, що розташування площини коливання маятника змінюється. Маятник Фуко вважається наочним доказом того, що Земля обертається навколо власної осі. Його для луцького музею атеїзму виготовили на Луцькому автомобільному заводі.

Особливу частину займали експонати на тему космонавтики. Так, відвідувачі могли оглянути макети першого штучного супутника Землі, автоматичної станції «Луна-16», космічний комплекс «Салют-Союз-Прогрес», костюми космонавтів, тюбики з їхніми харчами та багато іншого подібного дріб'язку.

Фото з видання «Центр атеїстичної пропаганди»

Фото з видання «Центр атеїстичної пропаганди»

Стенд біля музею атеїзму. Фото невідомого автора

Дітей привели на екскурсію. Фото з альбому "Луцьк" 1985

Фото з альбому "Луцьк" 1985

В цій історії ми стикаємося з дуже цікавим з необхідності постмодерністським фактом – перші служби поверненого храму відбувалися поряд з макетами ракет, атеїстичними стендами, дарвіністськими скульптурами і маятником Фуко. У 1990-1991 роках поверненню храму католикам дуже посприяли рухівці Геннадій Кожевніков, Євген Шимонович, Олег Максимович. Рішення обласного виконкому від 25 червня 1991 року, фактично, узаконювало повернення костелу. Через 5 років Папа римський Іван Павло ІІ відновив Луцьку дієцезію. У часи єпископського правління Маркіяна Трофим’яка храм був відновлений, у ньому влаштували орган, заснували професійний хор, а в 2012 році видали Месал українською мовою. Сьогодні кафедральний собор святих апостолів Петра і Павла – головний храм Луцької дієцезії (Волинська + Рівненська області) Римо-католицької церкви в Україні.

Чим є сьогодні костел

Інколи в літературі про луцький кафедральний костел зустрічаються цікаві спроби порівнювати храм з іншими, щоб унаочнити певний архітектурний і навіть культурний зв’язок і показати, як стиль епохи, крокуючи з Риму до Луцька, міг змінитися чи навпаки зберегти характерні риси.

Автори намагаються провести «архітектурну ниточку» від старіших храмів до луцького єзуїтського, або просто шукають зразки окремих частин. Наприклад, і Марія Бриковська і Богдан Колосок вказують на базиліку Вознесіння Діви Марії у Каріньяно (район у Генуї), яка також має дві винесені бічні вежі з центральним куполом. Звертають увагу на архітектурний спадок римського костелу Сан-Карло Катінарі. Певною мірою міг вплинути на луцький проект головний храм ордену єзуїтів у Римі Іль Джезу. Звертають увагу на подібність верхньої трикутної частини головного фасаду з таким же у храмі Санта Марія делла Паче в Римі.

Від верхнього лівого у напрямку читання: Вознесіння Діви Марії у Каріньяно, Санта Марія делла Паче в Римі, Іль Джезу в Римі, Сан-Карло Катінарі в Римі. Фото храмів з Вкіпедії

Серед десятків авторів, які в різний час писали про костел єзуїтів у Луцьку, чи не половина бралися визначати стиль. Писали і про бароко, і про ренесанс, і про класицизм. Однак протягом історії храм перебудовувався не один раз, причому частково зберігалися попередні риси. Тому дати остаточну оцінку просто неможливо. Як видається у підсумку, стиль костелу тяжіє до ренесансу з додатками бароко і класицизму. Він проектувався і будувався у той час, коли стилістика відродження ще не відійшла у минуле, а бароко уже пропагувалося як щось нове і модне. Луцький костел Петра і Павла називають першою культовою спорудою на території сучасної України, закладеною єзуїтами у стилі раннього бароко.

Дослідник історії архітектури Богдан Колосок звернув увагу на основні конструктивні особливості храму. Так, в основі його плану лежить ренесансна ідея «центрально-купольної споруди на основі грецького хреста», втілена, наприклад, у соборі святого Петра в Римі. До барокових ознак більше належать різні елементи декорування, переважно втрачені на сьогодні. Характер інтер’єру взагалі класицистичний.

Усе це є наслідком недокінця з’ясованої історії перебудов костелу. Якщо порівняти масиви підземної і надземної частин, а також окремі елементи в самих цих масивах, то знайдуться будівельні невідповідності і неоднорідності. Наприклад, шви і стики, різна за часом і розміром цегла, не узгоджені інженерні осі. Це і є джерело, з якого дослідники роблять висновки про перебудови храму. Не завжди ці «будівельні» висновки можна підтвердити документальними відомостями. Пояснити причини всіх аномалій поки неможливо. Та шукати і зв’язувати ці елементи в єдину картину дуже цікаво.

Проте все це скоріше справа для «прискіпливого» ока. Що цікавого може побачити у сучасному кафедральному костелі Луцька «непідкований» відвідувач? Перш за все рекомендується звернути увагу на скульптури обіруч головного входу – святих Петра і Павла. У літературі вказується на їхні мистецькі барокові вартості. Особливо це стосується реалістичної фігурки святого Петра з його добрими пропорціями, тонкою обробкою поверхні, зігнутими в емоційній експресії лініями тулуба, рук, пальців, одягу. Обидві фігурки походять з XVIII століття, тоді як верхні три скульптури з головного фасаду – скоріше всього з XVII. Кого зображають дві верхні скульптури невідомо. Припускають, що одним із них міг бути Ігнатій Лойола та (або) інші відомі єзуїти.

SS. Petro principi apostolorvm primo pontifici Romano – Святий апостол Петро перший понтифік Риму. Напис на дошці вище скульптури на головному фасаді

Вечірнє спілкування під опікою апостолів

Скульптури гловного фасаду

У самому храмі збереглося чимало предметів – ікон, епітафій, меблів тощо – які вкажуть на довгу історію святині. На одній зі стін бачимо меморіальну дошку Магдалині Тализіній, пограбовану гробницю якої покажуть під час екскурсії у підземеллі. Привертає увагу епітафія єпископу Касперу Цєцішовському як найпишніше декорована. Тут також можна знайти цілий ряд інших епітафій, меморіальних дошок. Чи не єдиний предмет XVII століття в храмі – настінна печатка єпископа Волуцького, який допомагав єзуїтам будувати храм. Свого часу цю печатку було перенесено в інтер’єр костелу із криптового поховання єпископа.

Настінний барельєф з гербом єпископа Волуцького

Не забудьте знайти у верхній частині правої нави («коридор» справа від центру) печатку Товариства Ісуса IHS. Окрема тема – давні художні полотна. Ще в ХІХ столітті автори описували, що в костелі були полотна Марчелло Бачареллі, придворного художника Станіслава Августа Понятовського. Відмічали наявність давніх італійських картин. Також були роботи авторства відомого художника-ченця Йозефа Прехтля, зачинателя литовської школи живопису Франциска Смуглевича, польського художника Войцеха Герсона, римська ікона Луцької Богоматері та багато інших.

Костел пережив складну історію грабунків і атеїзму. Що з цього залишилося? Є полотна італійсько-польського художника XVIII століття Тадеуша Кунтце. Це великі образи по центру лівої та правої нав – Вознесіння Богородиці та Чуда архангела Михаїла. Є кілька художніх творів початку ХІХ століття італійця К. Віллані. Зберігся і образ Святого Непомука Йозефа Прехтля. Є кілька полотен невідомих авторів XVIII століття. У ризниці – настінний розпис із зображеннями бернардинського, домініканського, кармелітського та тринітарського костелів. У каплиці ліворуч головного вівтаря на стелі давні розписи з латинськими написами.

У костелі є і «сучасні» (з ХХ століття) предмети культу, які вже мають певну історію і колись однозначно будуть мати культурну цінність. Це деякі ікони, серія барельєфів «Хресна дорога», різьблений дерев’яний стіл у просторі головного вівтаря. У 1990-х кілька ікон написали художники Михайло Дімун та Микола Черній. Тут же у нішах стін збереглися з ХІХ століття великі круглі меморіальні дошки латинською мовою. На них розповідається коротка історія луцької кафедри, згадується Вітовт, Цєцішовський та інші факти.

Не можна минути увагою скульптурних постатей з інтер’єру. Їх є 6: святі Петро, Павло і ще 4 невідомі особи.

Працює органіст Петро Сухоцький

Механізм старого годинника у 4кутній вежі

Adore te devote latens Deitas! Перші слова гімну ХІІІ століття, написаного Томою Аквінським. Розпис стелі каплиці зліва від Великого вівтаря

Всі фото тут і вище Олександра Котиса, крім підписаних із вказівкою на джерело, (чорно-біле фото на обкладинці - Артура Альошина)

***

Кафедральний костел святих Петра і Павла має особливу атмосферу. Заходиш сюди – і ти вже в минулому, незважаючи на сучасні ознаки: телефон може задзвонити у кишені, видно аудіоколонки і чути, як проїжджає автомобіль. Це все не має значення перед тим великим, що тут є, що огортає прибулого, концентрує його увагу і не відпускає. Звичайно, не всім то так. Інший може зайти і вийти: «костел як костел». Але, мабуть, в цьому і сенс минулого – любити його і захоплюватися ним!

Костел єзуїтів – найвеличніша частина луцької історії, яка збереглася і продовжує функціонувати. Ця пам'ятка як жодна інша в Луцьку може претендувати на номер 1. Своєю складністю і розмаїтістю сенсів, глибиною історії, естетичним впливом різних складових вона залишила далеко позаду популярний «символ Луцька» замок Любарта.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.