У другій половині XVIII століття на Волині було гаряче. Вікові устої держави призвели до критичної ситуації: Річ Посполита ослабла і переживала соціальну й політичну кризу. Її ділили навколишні імперії і майбутнє було невідомим. Та все ж потуги країни були спрямовані на стабілізацію і в 1791 році відбувся історичний момент – 3 травня ухвалили конституцію.

Луцьк як вільне королівське місто також відіграв у цьому процесі свою роль, а двох міщан луцьких делегували на сейм, де і затверджували важливий державний документ.

Боротьба за права міщан

У XVIII столітті в Речі Посполитій жилося невесело. Точніше, весело не всім, а ближче до середини і кінця століття – взагалі нікому. «Шляхетська вольність», трактована і реалізована кожним по-своєму, врешті-решт перейшла критичну межу і запустила незворотні процеси. Проблеми накопичувалися десятиліттями. Влада, фактично, перейшла у руки вищих верств суспільства, все частіше носячи ознаки анархії і безправ’я. 

Історики пишуть, що виконавча влада у Речі Посполитій XVIII століття поволі розвалювалася, адміністративні органи ставали все слабші, на судову гілку впливали особисті інтереси. Шляхта ставила за мету сплачувати якомога менше податків, володіючи найбільшою кількістю землі. Результат – порожня казна.

Міське урядування занепадало і славні маґдебурзькі традиції сходили на пси. І це був ключовий момент у нашій розповіді: міщанство ставало на ноги і починало боротися за свої права, висуваючи головну ідею – зрівняння зі шляхтою у правах і становищі.

Варшава у 1773 році. Картина Бернарда Беллотто з Національного музею у Варшаві

У 1788 році у Варшаві розпочав роботу Чотирилітній сейм, який мав на меті суттєво реформувати державу і врятувати її майбутнє. Частина пропонованих реформ мала стосуватися міського стану і прав мешканців міст. У листопаді цього року до Варшави були запрошені делегати 141 міста для обговорення міської справи і нових реформ. Серед тих представників були і двоє луцьких міщан – Павло Дасткевич та Криштоф Медецький, які вже працювали у міському уряді. Для них обох це був шанс, з яким вони репрезентували надії всього прогресивного міщанства, спраглого політичних прав. Та як це завжди буває у переломних подіях, існував і протилежний табір, з яким треба було добряче позмагатися.

«Химерні зухвальці» вплинули на ката і дали таємну присягу

Цілком зрозуміло, що не хотіла своїм привілейованим становищем поступатися саме шляхта. Проте і всередині міського середовища Луцька були противники нових реформ. Але тільки тому, що ці противники були тісно пов’язані зі шляхтою і мали з ними певні економічні зв’язки. Отож, опонентом прогресивного міщанства був бургомістр, тобто голова магістрату, Ян Хромович, якого обирали серед членів міського уряду, яких називали райцями. Його поплічником виступав лавник (також член магістрату) Мацей Мяновський. Обоє були слугами луцького старости (голови повіту) Юзефа Чарторийського, представника давнього роду, що його ім’я носить єдина збережена вежа Окольного замку.

Говорячи сучасною мовою, тодішня «луцька міська рада» розділилася на два табори: одні депутати виступали за реформи, а інші на чолі з міським головою були проти.

Як це часто буває, ті, хто йдуть проти прогресивних і сучасних ідей, виявляються підступними інтриганами, які використовують нечесні неморальні методи боротьби. Отож бурмістр Хромович став розпускати чутки, що лідери реформістської гілки луцьких урядників Криштоф Медецький та Павло Дасткевич привласнюють гроші з міської казни. Більше того, що «нажили рухомості» собі за ті кошти. Бургомістр звинувачував обох чоловіків, що їх обрали до складу магістрату незаконно. Проте всі ці обмовляння не мали великого впливу, адже громадськість чітко розуміла «підводні течії».

Країна валиться, а дехто танцює. "Полонез просто неба", Корнелій Шлегель. Зображення з Вікіпедії

Ситуація в місті була напруженою, але Медецький і Дасткевич разом з іншими славетними міщанами луцькими гнули свою лінію. Обговорення і дебати зазвичай відбувалися у формі багатолюдних зустрічей у будинку Дасткевича. А що доба в державі була неспокійно, то раптом у 1789 році з’явився ще один чинник, який міг поставити хрест на сподіваннях прогресивних лучан. «Хроніки Любарта» вже розповідали своїм читачам про трагічні події на Волині у 1789 році, коли стали ширитися чутки про так званих російських пилипонів і маркітантів, які начебто розвозять по краю ножі і намовляють селян на антишляхетське повстання. Як виявилося згодом, «бунт» був надуманим, бо ніхто подібних заходів не планував. Проте для Волинської порядкової комісії, яка і займалася слідством у справі уявного бунту, збори на хаті у Дасткевича були доволі підозрілими.

Отож, комісія отримала відомості про те, що ще наприкінці 1788 року у дім Дасткевича приїздив кременецький вірменин і спілкувався з міщанами про необхідність більшої самостійності міських спільнот і реформи міського управління. Після цього Дасткевич багато разів організовував у себе збори, на яких обговорювали ці пропозиції. Присутні на зустрічах приймали якусь таємну присягу і збиралися кудись відправляти послів.

Вони перестали підпорядковуватися війту, заявляючи, що настав час справжнього самоврядування. Коли ж війт на збори відправив кількох солдат, їх виштовхали за двері і побили. Хтось доніс комісії на Дасткевича, що той дозволив якомусь пилипону торгувати в Луцьку свічками, милом і яблуками. Він мав на це юридичне право, оскільки був міським урядником, але цей факт уже пов’язав Дасткевича з пилипонами. Мабуть, останньою краплею у відносинах міщан і комісії було те, що вони відмовилися конвоювати засудженого комісією на страту, і громадським тиском змусили відмовитися від виконання покарання ката. 

У ґродському суді 27 шляхетних луцьких міщан судили за змову. Завдяки актовим судовим документам ми знаємо прізвища лучан, які в той час прагнули реформувати міське життя. За прізвищами можемо встановити і національність їхніх носіїв, хоча така відповідність не завжди є строгою. Наприклад, з українськими прізвищами були лучани Дасткевич, Щуркевич, Дащук тощо. З польськими – Медецький, Вілінський, Жолковський та інші. Цікаво, що в когорту засуджених міщан потрапили і суто єврейські прізвища: Цимерман, Геґершпреґер. Також було двоє осіб з прізвищами без типових закінчень: Крен та Конвісар. Вони могли представляти інші національні спільноти, або просто бути носіями рідкісних прізвищ. Уже навіть цей факт свідчить про повне представництво різних спільнот Луцька у русі за оновлення міського життя і самоврядування.

Ґродські книги – судові документи міст Речі Посполитої. Центральний державний історичний архів України

Вирішальну роль зіграла промова Дасткевича, який говорив від імені усіх підсудних. Він підтвердив, що всі ці факти мали місце, але пояснив кожен із них. Судді слухали з уст міщанина, що зараз відбувається рух міщанського класу за свої права, що стара влада себе вичерпала і треба встановити нові правила. Кременецький вірменин і справді приїздив до Луцька, але всі обговорення стосувалися виключно міської справи. Судді розуміли, що на зборах обирали делегатів у Варшаву, які збираються їхати захищати честь вільного королівського міста Луцька і всього міщанства річпосполитського. Суд виправдав усіх, лише двох змусив присягнути, що зустрічі не мали ніякого стосунку до можливого бунту.

«Суд, враховуючи ці обставини, заявляє, що звинувачення виникли з причини неточного тлумачення свідчень, а підозри – з невідкритих присяг міщан. Скаргу на шляхетних луцьких міщан суд відхиляє. А оскільки шляхетні Павло Дасткевич та Ян Пьотрович присягу перед ликом Христа виконали, визнає цих міщан вільними від покарання», - ішлося в акті луцького ґродського суду від 5 серпня 1789 року.

У листопаді 1790 року в Луцьку відбувся сеймик консервативної шляхти. Приїхали прихильники старих порядків, обурені зростанням міщанства і рухом за громадянські права. Шляхта у Луцьку прийняла так званий laudum, де засудила пропоновані міські реформи. Окрему частину тексту автори присвятили найбільш активним міщанам реформістського луцького крила. Так, староста Чарторийський закликав не слухати «двох гордих і зухвалих людей, які химерними проектами забили собі голову і малюють на небі повітряні замки».

Цвяхом у домовину старих порядків стала люстрація луцького староства 1789 року, яка скасувала всі види так званих міських юридик. Це ділянки з особливим правовим статусом. Для шляхти це було катастрофою, бо багато з них мали у місті юридики, а отже отримували звідти податки. Від 1789 року податки зі скасованих юридик Луцька мали йти виключно в міську казну. Натомість самих лучан люстрація 1789 року охарактеризувала позитивними епітетами.

«Луцьк у міщанах має осіб слухняних, поважних і розумних, усі вони незаможні, проте цнотливі і в гріхах не запідозрені», - ішлося в люстрації.

Консервативний рух терпів поразку і це ставало щораз очевидніше. У 1791 році староста Чарторийський, щоб не дискредитувати рух за збереження шляхетських вольностей, був змушений усунути із посади свого однодумця – луцького бурмістра Хромовича – за безпідставні наклепи, які той зводив на Медецького і Дасткевича.

Робота лучан у Варшаві, або чому король присягнув Луцькому єпископу

Отож, Дасткевич і Медецький були тими представниками Луцька, які поїхали на з’їзд обговорювати міське право. Напрацьовані документи мали стати частиною нової конституції. Те, що тоді відбувалося у Варшаві, називають Чотирилітнім сеймом, який тривав до 1792 року.

Не зупинилися невгамовні славетні міщани королівського міста волинського і залишилися у столиці на довший час. Лучани були досить активними та ініціативними в обговоренні і їх як уповноважених варшавського з’їзду про міста відібрали до сеймових комісій. А там Медецький і Дасткевич працювали уже «до переможного кінця», тобто аж до самої травневої ухвали 1791 року, і також не пасли задніх. Як пише історик Юліан Нєч, «в часі роботи сейму Криштоф Медецький вибився на одне з найпочесніших місць серед прибулих делегатів, а для самого Луцька зробив великі заслуги».

Озброївшись підтримкою Гуґо Коллонтая, луцькі міщани Дасткевич і Медецький засідали в асесорському суді. Це вища правова інстанція для королівських міст, яким був Луцьк. Якщо і можна було визначити подальше майбутнє міського самоврядування, то це неможливо без асесорського суду. Саме тут визначали правові норми, які врегульовували міський стан. Напрацьовані пропозиції були відправлені до Конституційної депутації, де виробили єдиний проект. Та він не задовольнив послів міст. Тоді був запропонований інший компромісний проект.

Після цілої низки подій з’явився документ, який тепер називають Право про міста (Miasta nasze królewskie wolne w państwach Rzeczypospolitej). Він і був вписаний у конституцію.

Медаль, виготовлена в честь ухвалення Прав про міста. Зображення з "Альбому портретів, гравюр і виглядів про Конституцію 3 травня" 1892 року Казимира Бартошевича

Найважливіші події відбулися 3 травня 1791 року – власне, ухвалення Конституції. Багато депутатів приїхали таємно у Королівський замок, який охороняли війська під керівництвом Юзефа Понятовського. Проект нового закону викликав жваві протести опозиції. Наполягали на обговоренні кожного окремого пункту. Застерігали, що ухвала без читання буде сприйнята різко негативно на місцях. Кумедний, уже легендарний випадок: король Станіслав Август Понятовський підняв руку, прохаючи слова, а прихильники конституції сприйняли цей жест як присягу короля. Зрештою, саме так він і вчинив: склав присягу на руку краківського (а перед тим – 20 років луцького) єпископа Фелікса Турського, а більшість депутатів шляхом голосування прийняли історичний документ Конституції.

Ухвалення конституції 3 травня. Картина Казимира Войняквоського з Національного музею у Варшаві

Натовп вельмож, шляхтичів, міщан, військовиків та багатьох інших, який зібрався біля замку, з радістю сприйняв цю звістку! Десь серед них був заблуканий і луцький слід…

Волинська конфедерація проти нового порядку

Конституція 3 травня була значним кроком уперед для цілої держави. По-перше, вона «утихомирювала» шляхту, зберігши привілеї лише за тими, хто мав землю. Влада у державі стала ділитися на законодавчу, виконавчу і судову. Соціальна нерівність між верствами значно врівноважувалася.

«Селянство, з чиїх рук тече найщедріше джерело багатств країни, яке є найбільшою категорією населення і творчою силою країни як за справедливістю, людяністю і християнським обов'язком, так і в наших порозуміннях особистих інтересів, під опіку права та уряду приймаємо», - ішлося в IV розділі конституції про селян, що було важливим поступом.

Впевнено могло святкувати перемогу і міщанство. Перш за все їм надали право висунути 24 представників у сейм. Відтепер міщани могли набувати земельну власність. Не менш важливим було отримання права на військові звання і духовні посади. Хоча у містах завжди було багато священиків, монахів, але ця братія мала окремий юридичний статус – вони не були міщанами. У конституції було закріплено, що жодного міщанина не можна ув’язнювати без вироку суду.

Після травневої ухвали Криштоф Медецький та Павло Дасткевич вернулися до Луцька. Тут їх радісно зустріли. Розгарячіле міщанство одразу усунуло з посади бурмістра Хромовича. На виборах новим бурмістром обрали Медецького. Користуючись новим правом міського представництва у сеймі, уповноваженим від міста лучани обрали лікаря Яна Лернета.

Луцький староста Юзеф Чарторийський визнав нові порядки і став прихильником нової влади. Та не вся шляхта на Волині так повелася. Наступного року у Луцьку знову відбувся сеймик, який деякі історики називають «Волинською конфедерацією». Це була справжня «зараза»: конфедеративні настрої ширилися серед шляхти, яка мислила старими категоріями. Виникали антидержавні об’єднання. Найбільш відомою є Тарговицька конфедерація, коли деякі магнати вирішили виступити зі зброєю проти короля і нових реформ.

Цікавими були події в Луцьку. 9 липня 1792 року, через кілька місяців після Тарговиці, у Луцьку зібралося до 30 осіб шляхти. Через 2 дні вони ухвалили волинську конфедерацію.

«Того, хто не підтримає нас, будемо переслідувати як ворога вітчизни», - ішлося в ухвалі.

Хоча переслідуванню підлягали всі, але певний тиск чинився лише на нового луцького бурмістра Медецького. Історики пишуть, що інших фактів впливу волинських конфедератів на когось поки не знайшли. У волинській конфедерації були задіяні російські військові, але скоріше для демонстрації, аніж для реального фізичного впливу до тих, хто не приєднався до неї. Події вирували в країні уже військові – зі сходу наступали росіяни і наближався Другий поділ Речі Посполитої. Частину Волині було окуповано. У відповідь Тадеуш Костюшко підняв повстання, але результат був марним. Третій поділ настав у 1795 році, коли Речі Посполитої остаточно не стало, Волинь забрали до складу Російської імперії. З нею пішли у небуття всі сподівання на новий розвиток міст, а натомість поволі насувався занепад і розлад усіх сторін життя.

У тому переломному часі Луцьк відвідав Казимир Войняковський, чиє ім’я стоїть у ряді польських малярів-реалістів. Він зробив 3 акварелі з виглядами міста. Найхарактернішим є зображення вулиці Ринкової, де видно обшарпані будинки, ями з калюжами на вулиці.

Луцька вулиця Ринкова у 1797 році. Казимир Войняковський

Це віддзеркалює як занепад міського життя у Речі Посполитій, так і новий порядок після поділів держави, що не дав можливості застосувати конституцію і Права про міста.

Після шляхетного становища королівського міста найбільшої європейської держави Луцьк на наступні 120 років чекала доля провінційного повітового містечка в імперії Романових.

***

Незалежно від того, що сталося після подій 1791 року, участь Луцька в підготовці й ухваленні травневої конституції важлива з кількох причин. По-перше, це цікаві факти, про які вже мало хто пам’ятає. По-друге, ці видатні сторінки історії Луцька показують його у контексті життя цілої Речі Посполитої, у справжньому не ідеологізованому контексті, що сьогодні є важливим, з огляду на живучість «штампів ХХ століття», які вказують, як саме «треба трактувати» минуле. А його ніяк не треба трактувати, а лише вивчати і знати.

Бо прості факти допомагають краще розуміти минуле, знайти його і захоплюватися ним. «Хроніки Любарта» обіцяють і надалі неухильно слідувати цій меті і розказувати іншим про згадані історичні скарби.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.